Тенденції розвитку вищих навчальних закладів недержавної форми власності в умовах фінансової нестабільності

 

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ НЕДЕРЖАВНОЇ ФОРМИ ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ ФІНАНСОВОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

Опубліковано: Баєва О.В. Тенденції розвитку вищих навчальних закладів недержавної форми власності в умовах фінансової нестабільності// Вісник Черкаського університету. Серія Педагогічні науки.- 2009.-. Випуск 147.- С. 3-5

Баєва О.В. Тенденції розвитку вищих навчальних закладів недержавної форми власності в умовах фінансової нестабільності. Аналізуються питання функціонування вищих навчальних закладів недержавної форми власності в сучасних умовах. Визначено основні чинники їх конкурентоздатності та тенденції розвитку.

Ключові слова: вищий навчальний заклад недержавної форми власності, конкурентоспроможність, управління навчальним закладом.

Баева Е.В. Тенденции развития высших учебных заведений негосударственной|не-государственной| формы собственности в условиях финансовой нестабильности. Анализируются вопросы функционирования высших учебных заведений негосударственной|не-государственной| формы собственности в современных условиях. Определені основные факторы их конкурентоспособности и тенденции развития.

Ключевые слова: высшее учебное заведение негосударственной|не-государственной| формы собственности, конкурентоспособность, управление учебным заведением

Baeyva О.V. Progress of higher|excelsior| educational establishments of non-state pattern|form,shape| of ownership trends in the conditions of financial|cost| instability. The questions of functioning of higher|excelsior| educational establishments of non-state pattern|form,shape| of ownership are analysed|assaid| in modern terms. Certainly|definite| basic|main| factors of their competitiveness and progress trend.

Keywords: higher|excelsior| educational establishment of non-state pattern|form,shape| of ownership, competitiveness, management educational establishment

Структура вітчизняної освіти розбудована та функціонує відповідно до структури освіти розвинених країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями. На сьогодні в Україні створена  альтернативна система вищих навчальних закладів, які засновані на недержавній формі власності. Така система суттєво розширює можливості молоді здобути вищу освіту за спеціальностями гуманітарного профілю з урахуванням потреб ринкової економіки  [5].  Розвиток ринкових відносин обумовив виникнення освітніх закладів недержавної форми власності, в першу чергу там, не освітній ринок незабезпечений або недостатньо забезпечений державними навчальними закладами.

В середні 90-х років вищі  навчальні заклади недержавної форми власності змогли продемонструвати свою гнучкість в орієнтуванні на потреби ринку праці та високоякісну підготовку фахівців, утвердили себе на ринку освітніх послуг  [3, 7]. Введення системи державного контролю якості освіти у вигляді ліцензування та акредитації, а згодом економічна криза 1998 року, були саме тим фільтром, який залишив на освітньому ринку тільки конкурентоспроможні вищі навчальні заклади недержавної форми власності.

Вищі навчальні заклади недержавної форми власності мають ряд  загальних особливостей, що дають їм можливість конкурувати на освітньому ринку :

  • Мобільний підхід до формування  організаційної структури ВНЗ: відкриття відділів реклами та маркетингу, департаментів із працевлаштування студентів, можливість відкриття нових кафедр до початку процесу ліцензування тієї чи іншої спеціальності. Вищий навчальний заклад як «освітянсько-комерційна фірма» стає ближчим до «споживача»[6].
  • Мобільність у відкритті нових структурних підрозділів та відповідного штатного розкладу наблизило вищі навчальні заклади недержавної форми власності до реалізації принципу безперервної освіти. Не тільки МАУП, але й багато інших приватних ВНЗ починають надавати освітні послуги за принципом безперервності: дитячий садок — ліцей – технікум – академія – аспірантура – докторантура.
  • Адаптивність до дискримінаційних тенденцій  на регіональному і  державному рівнях: пенсійне забезпечення викладачів, статус студента державного і недержавного вузу, погрози про закриття,  відмови від працевлаштування випускників тощо [2].
  • Мобільна система ціноутворення: можливість введення знижок на навчання при вступі на другу вищу освіту, при продовженні навчання на більш високому освітньо-кваліфікаційному рівні. В МАУП, наприклад, при врученні першого диплому (навіть випускникам ліцей або технікуму) надається картка випускника МАУП. За цією карткою випускник має 10% знижки при навчанні за ОКР «Бакалавр», «Спеціаліст», «Магістр», при вступі в  аспірантуру та докторантуру. До цього ж цією карткою можуть користуватись не тільки сам випускник, проте й члени його родини. Тому за 20 років існування МАУП ми почали навчати вже дітей наших випускників. Знижки на навчання надаються також переможцям предметних олімпіад, вони діють в книжковій мережі магазинів «Бібліон», в кафе та ресторанах, тощо. Проведення Днів відкритих дверей, починаючи з лютого місяця надає абітурієнтам можливість сплачувати навчання із 5 – 15% знижкою від суми першого внеску, а навчальному закладу – попередню оплату за навчання.
  • Мобільна система мотивації праці персоналу: можливість введення соціальних бонусів, оплати лікувальних, додаткової соціальної допомоги при лікуванні співробітника або члена родини, дні народженні, при  народженні дитини або похованні члена родини, тощо.

Процес євроінтеграції передбачає створення загальноєвропейського освітнього і наукового простору на основі розроблення єдиних критеріїв і стандартів у галузі освіти та науки з метою визнання періодів та термінів підготовки фахівців з вищою освітою, що сприятиме співробітництву між вищими навчальними закладами Європи, мобільності викладацького складу та студентів [1].

У рамках Болонського процесу формується Європейський простір вищої освіти, що визначений географічними та інституційними нормами Європейської культурної конвенції. Болонський процес передбачає структурне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміну освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Ряд вищих навчальних закладів недержавної форми власності вже перейшов до видачі паралельно з дипломами державного зразка дипломів Європейського зразка [4]. Міжрегіональна Академія управління персоналом є членом Європейської асоціації університетів безперервної освіти (Брюссель) та Міжнародної Кадрової Академії, яка входить в Європейську мережу національних інформаційних центрів за академічним визнанням та мобільністю Ради Європи ЮНЕСКО. МАУП отримала міжнародну акредитацію на право видавати дипломи про вищу освіту, оформлені згідно з Конвенцією Ради Європи ЮНЕСКО. Академія, атестована Міжнародною атестаційною радою, до складу якої входять представники шести держав (Росія, Білорусія, Україна, Італія, Німеччина, США), щодо відповідності її навчальних планів та програм до рекомендацій ЮНЕСКО. Спільно з Міжнародним відкритим університетом (США) в академії створена докторантура. Її випускники отримують диплом доктора філософії, а також докторів наук відповідно до міжнародних норм [6].

Конкурентоспроможність вищих навчальних закладів недержавної форми власності насамперед залежить від впровадження в навчальний процес унікальних, інноваційних, креативних елементів. З цією метою  бачиться за доцільне:

  1. Відкриття власних підприємств або залучення до навчального процесу підприємств та організацій відповідного спрямування не тільки для проходження практичної підготовки, проте й проведення аудиторних занять (в першу чергу практичних) за допомогою відкриття навчальних лабораторій на підприємствах і таким чином забезпечити фактичні потреби в кваліфікованих знаннях і навичках.
  2. Виконання ролі установ з підвищення професійної кваліфікації. Діяльність організацій професійної освіти в цьому напрямку повинна здійснюватися на основі вивчення досвіду розвинутих країн у тісній взаємодії з роботодавцями для підвищення ефективності професійної підготовки кадрів і збалансованості потреби попиту та пропозиції на ринку праці.
  3. Впровадження в начальний процес сучасних технологій, які надали б можливість наблизити навчання до місця проживання студента. З такою метою  вже в багатьох вищих навчальних закладах використовується дистанційне навчання до допомогою Інтернет — технологій. Проте, таку форму навчання потрібно закріпити законодавчо. Оскільки дистанційну форму навчання першими широко почали запроваджувати саме навчальні заклади недержавної форми власності, то бажано було б отримати відповідне  державне замовлення на відпрацювання технологій та  ліцензійних вимог.

МАУП, як вищий навчальний заклад, який має велику кількість регіональних і міжнародних структурних підрозділів вже третій рік впроваджує систему Телеуніверситету. За допомогою цієї технології лекція транслюється на кілька регіональних підрозділів. Студенти з різних маленьких міст України можуть  не тільки послухати та законспектувати лекцію столичного професора, але й задати йому питання.

Успішна взаємодія з соціальними партнерами дозволить вирішувати проблеми працевлаштування випускників, забезпечувати контроль за якістю їхньої підготовки, прогнозувати потребу у фахівцях певних професій, удосконалювати зміст професійних програм відповідно до вимог сучасного виробництва [8].

Можна зробити загальний висновок: чинники та умови, які обумовлюють надання освітніх послуг ВНЗ недержавної форми власності, тісно пов’язані з глибинною суттю державної політики й вимагають громадської підтримки не лише у формі заяв, дій та коштів, але й відповідних змін у законодавстві (зокрема щодо акредитації, оподаткування), концептуальних засадах державної освітньої політики.


Література:

  1. Андрущенко В. Модернізація вищої освіти України в контексті Болонського процесу // Освіта. — 2004. — № 23. — 12–19 травня.
  2. Головатий М.Ф Приватна школа як соціальний інститут: особливості становлення та розвитку в Україні  // Педагогіка і психологія. — 2002.-N3.
  3. Каленюк І. Приватний сектор вищої освіти України: тенденції розвитку   в світовому контексті трансформаційних процесів//Вища освіта Украйни.-2002.- № 2.- С.24
  4. Корсак К. В. Світова вища освіта. Порівняння і визначення закордонних кваліфікацій і дипломів: Монографія / За ред. Г. В. Щокіна. — К.: МАУП — МКА, 1997.
  5. Кремень В. Проблеми і завдання національної освіти в контексті Європейської та Євроатлантичної інтеграції// В кн. «Проблеми Європейської та Євароатлантичної інтеграції України: освітній вимір».Полтава.-2004.- С. 4-10.
  6. Найдьонов І.М. Вища освіта в Україні: європейський вибір, культурологічні парадигми // Персонал.-2005.-№1
  7. Сафонова В. Вища освіта в Україні6 необхідність наукового бачення основних напрямів її  розвитку// Вища освіта України.- 2003.- № 2.- С. 41
  8. Сидоренко О.Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому вимірі. – X.: Основа, 2000. – 256 с.

 

 

 

Рубрика: Статьи | Добавить комментарий

Формування відповідності систем контролю якості знань студента за національною системою та за шкалою ECTS

ФОРМУВАННЯ ВІДПОВІДНОСТІ СИСТЕМ КОНТРОЛЮ ЯКОСТІ ЗНАНЬ СТУДЕНТА ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ ТА ЗА ШКАЛОЮ  ECTS

Опубліковано: Баєва О.В. Формування відповідності систем контролю якості знань студента за національною системою та за шкалою ECTS// В кн..: Менеджмент та бізнес-освіта України в глобальному конкурентному середовищі.- К.: НМЦ “Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні”.-2005.-С.44-54

О.В.Баєва. Міжрегіональна академія управління персоналом

Резюме. Формування єдиної  європейської зони вищої освіти має відбутися при наявності  різноманітних систем оцінювання. Україна має вітчизняну систему оцінки якості знань студента, яка має розвиватись та вдосконалюватись. Болонський процес має стати фактором інтеграції України у європейський освітній простір. Проте, принциповим  питанням є збереження  багаторічного досвіду української вищої школи. 

 

                Розвиток вищої освіти потребує, щоб Європейські вищі навчальні заклади мали можливість діяти відповідно до керівного принципу автономії у поєднанні з відповідальністю [1]. Згідно з пріоритетами та принципами, визначеними при заснуванні в Саламанці Асоціації європейських університетів, вищі навчальні заклади мають  мати академічну свободу. Тобто, університети повинні мати право формувати свою стратегію, вибирати свої пріоритети в навчанні й провадженні наукових досліджень, профілювати свої програми й встановлювати критерії для прийому професорів і студентів. Зона європейської вищої освіти потребує будівництва на основі цінностей академічної суті для того, щоб відповідати очікуванням партнерів, тобто, на демонстрації якості. Дійсно, оцінка якості повинна враховувати мету та місію інститутів та програм. Вона потребує балансу між нововведеннями й традиціями, економічними перевагами та економічною необхідністю, логічною структурою викладання навчальних дисциплін та свободою вибору студентів.

Згідно Комюніке  “До зони європейської вищої освіти”, прийнятого  на зустрічі європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту  в м. Празі  19 травня 2001 року, для більшої гнучкості в процесах навчання й одержання кваліфікації необхідне встановлення загальних наріжних каменів кваліфікацій, підтриманих кредитною системою типу  ECTS або інший ECTS – сумісною системою, що забезпечує як диференційно-розрізнювальну, так і нагромаджу вальну функції [2].  Разом із взаємно визнаними системами забезпечення якості це забезпечить полегшення доступу студентів до європейського ринку праці, розширять сумісність, привабливість і конкурентоспроможність європейської вищої освіти.

Результати іспитів та заліків як правило визначаються в оцінках.  Формування єдиної  європейської зони вищої освіти має відбутися при наявності  різноманітних систем оцінювання [3]. Тому, питання пере зарахування оцінок має стати однією з принципових проблем, з якими можуть зустрітись вищі навчальні заклади та студенти – учасники ECTS.

Передбачається, що шкала ECTS представляє додаткову інформацію до оцінки закладу, а не замінює оцінку, прийняту за національною системою оцінювання.  Концепція “полегшеної шкали оцінювання” має за мету полегшене оцінювання знань студентів, яке повинно бути зрозумілим всім  вищім навчальним закладам Європи. Таким чином, через шкалу ECTS   можливо швидко та  без зайвих зусиль перевести оцінки одного навчального закладу  в оцінку іншого навчального закладу, який розташований в іншій країні та використовує свою національну систему оцінювання. Проте, проблема не оцінці як такій, а в тому, щоб підняти рівень організації навчання, вимогливості викладача до студента. Якщо до цього додати  кредитно-модульну систему навчання, то безумовно, треба максимально підвищувати вимоги до якості викладання, і бути набагато вимогливішими до студента, до кожного , хто здобуває знання [4].

                 В даній роботі викладено досвід  формування системи контролю знань студента з навчальної дисципліни “Основи менеджменту”. При підготовці програми ми виходили з принципу, що навчання має передбачати два етапи : етап засвоєння знань та етап їх застосування. Студенти на лекціях та в процесі самостійної роботи отримують необхідний обсяг теоретичної змістовної інформації. Потім ці знання  мають поглиблюватись на групових чи індивідуальних заняттях, шляхом виконання вправ, що  мають полегшувати засвоєння  окремих змістовних модулів [5].

                 Основними методами та засобами навчання  при опануванні студентами теоретичного матеріалу є  лекції,  в яких викладення теоретичного матеріалу поєднується з навчальною бесідою, метою якої є переважне використання діалогу зі студентами та використання теоретичних і практичних знань, здобутих на попередніх навчальних дисциплінах та змістовних модулях  з Основ менеджменту. Впродовж практичних занять використовуються наступні методи за засоби підготовки:

  • дискусії, з метою спільного опрацювання теоретичним  матеріалом. Виступаючи по серзі в ролі слухача або доповідача студенти мають обговорювати певну теоретичну  тему і збагачують її власними знаннями та досвідом [4];
  • рольові ігри, які дозволяють створити ситуацію діалогу між партнерами, що дотримуються різних поглядів та думок. Завдяки цьому студенти знайомляться з мотивами та засобами мислення іншої сторони, навчаючись розуміти їх. Цей засіб має формувати у майбутнього менеджера почуття емпатії до колег, ділових партнерів та інших;
  • ситуаційні вправи, основною метою яких є поглиблення та застосування на практиці засвоєного теоретичного матеріалу. Вправи мають використовуватись як для індивідуальної роботи, так і для роботи у малих групах. Завдяки ситуаційним вправам мають розвиватись навички співпраці в складі єдиної команди, обміну думками та взаємозбагачення шляхом дискусії. Після завершення аналізу конкретної ситуаційної вправами організується презентація підсумків цієї роботи й обговорення   зі всіма студентами групи.

Контроль знань студентів відбувається за результатами оцінювання теоретичних знань та практичних навичок протягом обох навчальних семестрів за результатами:

  • усних відповідей на  практичних заняттях;
  • тестування;
  • участі в проблемних лекціях;
  • розв’язання ситуаційних та розрахунково-аналітичних задач;
  • обговорення конкретних ситуацій;
  • контролю поточної самостійної роботи;
  • виконанню наскрізного модульного  (творчого) завдання;
  • атестацій;
  • іспиту.

Курс “Основи менеджменту” передбачає   застосування декількох форм  контролю знань студентів:

  • поточний контроль – передбачає виконання навчальної програми з дисципліни, як в аудиторний, так і в поза аудиторний час, передбачений для самостійної роботи студентів та індивідуально-консультативної роботи з викладачем. Кожне опитування, тестування, робота на практичних заняттях, виконання домашньої самостійної роботи оцінюється за відповідними критеріями за п’ятибальною системою.
  • рубіжний контроль передбачає застосування модульного контролю. В навчальному курсі  “Основи менеджменту” передбачено три модульних контролі. Модульний контроль представляє собою тестування або захист малими групами наскрізного творчого модульного завдання. Час та місце проведення модульного контролю визначається деканатами .

n       Перший модуль “Поняття та сутність менеджменту. Організація як суб’єкт управління” оцінюється за результатами тестування.

n       Другий модуль “Функції та методи менеджменту” оцінюється за результатами наскрізного модульного завдання.  Академічна група  має поділятись на малі групи, кожна з яких має виконати, оформити та захистити модульне ситуаційне завдання.

n       Третій модуль “Керівництво як об’єднувальна функція менеджменту” оцінюється за результатами наскрізного модульного завдання.  Академічна група  має поділятись на малі групи, кожна з яких має виконати, оформити та захистити модульне ситуаційне завдання.

  • підсумковий контроль – іспит. Оцінюється комплексно за результатами відповідей на  теоретичні питання та  вирішення ситуаційної задачі  з екзаменаційного білету.

При контролі знань студентів застосовується національна система оцінювання за п’ятибальною системою.

Участь в дискусіях та обговорення теоретичних питань та робота на практичних заняттях оцінювання здійснюється за такими критеріями:

“Відмінно” — відповіді студентів виявляють всебічні і системні знання програмного матеріалу, засвоєння основної і додаткової літератури, чітке володіння понятійним апаратом, уміння застосовувати знання для аналізу конкретних управлінських ситуацій. Відповіді характеризуються творчим підходом.

“Добре” — відповіді студентів виявляють всебічні і системні знання програмного матеріалу, засвоєння основної літератури, чітке володіння понятійним апаратом, уміння застосовувати знання для аналізу конкретних управлінських ситуацій. Недоліком аналізу можливе застосування недостатньої об’єктивності, незначні помилки, помилки незначного рівня або мінімальна кількість значних помилок.

“Задовільно” — відповіді студентів виявляють знання основного програмного матеріалу, засвоєння в основному інформації лекційного курсу, володіння необхідними методами аналізу управлінських ситуацій із допущенням значних помилок.

“Незадовільно” — відповіді студентів виявляють значні прогалини у знаннях програмного матеріалу, володіння окремими поняттями, методиками ї допущенням у їх використанні принципових помилок.

При рубіжному та підсумковому контролі  знань  підраховується комплексна оцінка за національною системою та її відповідність системі оцінювання ECTS за наступною таблицею.

Таблиця 1. Відповідність шкали оцінювання ECTS із національною системою оцінювання України.

 

Визначення якості знань студента За національною системою За шкалою ECTS
Відмінно -  всебічні і системні знання програмного матеріалу, засвоєння основної й додаткової літератури, уміння творчо застосовувати знання для аналізу конкретних управлінських ситуацій.  5

( 4.7-5.0 )

 А
Дуже добре – вище середнього рівня з кількома помилками. 4(4.3-4.6) В
Добре – всебічні та системні знання, у відповіді ( самостійній роботі) присутня  певна кількість значних помилок. 4(3.8-4.2) С
Задовільно – непогані знання , але зі значною кількістю помилок. 3(3.3-3.7) D
Достатньо —  виконання задовольняє мінімальні критерії. 3(2.9-3.2) E
Незадовільно – необхідно доопрацювання модулю, курсу і повторно перескласти  окремий модуль або курс. 2(2.3-2.8) FX
Незадовільно – повторне перескладання курсу можливе тільки після проходження повторного курсу. 2(1-2.2) F

 

Визначення загального атестаційного балу має проводитись за наступною  формулою:

,                                                                (1)

де А — загальний атестаційний бал,  який має бути округлений до десятих,  наприклад, 4,3 або 3,9;

П1… 3 – поточні оцінки за усні відповіді, самостійну роботу, роботу в малих групах, активність при обговоренні ситуаційних вправ, тощо;

РКР – оцінка за атестаційну контрольну роботу (ректорський контроль знань);

N – кількість оцінювань в атестацію.

Модульний контроль знань передбачений даною робочою програмою і складає тестування ( в першому модулі) або захист наскрізного  творчого модульного ситуаційного завдання  ( в другому та третьому модулях). Оцінка виставляється за п’ятибальною шкалою, визначається її відповідність за  шкалою ECTS. При оцінюванні знань враховується індивідуальний вклад кожного учасника малої групи.

Тестування перший модульний контроль проводиться методом тестування. Тестування використовується також як засіб поточного контролю.

Оцінюється тестування за принципом кількості правильних відповідей, за  розрахунком представленим у таблиці. ( Кількість тестів на одного студента – 20).

Невелика кількість тестів обумовлена недостатньої кількістю часу для проведення  даного виду контролю. На жаль далеко не всі вищі навчальні заклади можуть дозволити 10-15 –хвилинне тестування з допомогою відповідних комп’ютерних програм.

Таблиця 2. Оцінювання тестування за національною системою та за шкалою ECTS.

Якість знання Кількість вірних відповідей Оцінка
За національною системою За шкалою ECTS
Відмінно 18 та більше 5 А
Дуже добре 17  4 В
Добре 16 С
Задовільно 14-15  3 D
Достатньо 13 E
Незадовільно Менше 13 2 FX

 

Формою підсумкового контролю  виступає іспит.

До іспиту допускаються студенти, які мають позитивні оцінки з рубіжного контролю.

Загальна оцінка виставляється за накопичувальною системою і може бути розрахована за формулою:

                                                                          (2)

де І – загальна оцінка на іспиті за національною системою;

Р1, 2… – оцінка, яку отримав студент при рейтинговому контролі знань;

М1, 2, 3 – оцінка, яку отримав студент при модульному контролі;

N – кількість оцінювань при рубіжному контролі знань;

В – оцінка, яку отримав студент при відповіді на екзаменаційний білет.

Студенти, які при різних формах рубіжного контролю отримували бали від 4,7 до 5,0 можуть отримати відмінну оцінку з навчальної дисципліни без складання іспиту.

                Світовий досвід підготовки фахівців у вищій школі доводить, що найголовнішою навичкою, яку здобуває студент під  час навчання, є вміння під професійним кутом зору сприймати будь-яку наочну інформацію, самостійно осмислювати, приймати управлінські рішення, оцінуючи його можливі наслідки, визначати оптимальні шляхи реалізації цього рішення.  Сьогодні  відбувається реструктуризація навчальних планів підготовки фахівців на користь збільшення питомої ваги самостійної роботи студентів. Тому актуальним стає створення нових підходів до організації поза аудиторної роботи студентів [6].

Виконання самостійних завдань здійснюється послідовно за графіком відповідно до послідовності вивчення матеріалу. Зарахування самостійних завдань відбувається на консультаціях один раз на тиждень. Для оцінки самостійних завдань використовуються ті самі критерії, що і для оцінки роботи на  практичних заняттях. Особлива увага приділяється своєчасності виконання завдань та дотриманню графіка, використання термінології та концепції навчальної дисципліни, презентації, наочності, використанню реальних прикладів з досвіду вітчизняного бізнесу.

Удосконалення навчального процесу і  самого процесу навчання має здійснюватись як  за рахунок постійного, систематичного поглиблення змісту навчання, так і впровадження інноваційних технологій. Рішення цих завдань спрямовано на підвищення творчої активності студентів, яке може бути досягнуто шляхом переходу від педагогічного традиціоналізму до нових методів і форм навчання, що орієнтовані на формування творчої особистості, яка вміє поєднувати в різних варіантах теоретичні знання, наукові здобутки з рішенням питань, які виникають на практиці [7].  Таким методом інтенсифікації навчального процесу, що забезпечує скорочення аудиторних занять та підвищення якості навчального процесу мають стати модульні творчі завдання.

 В процесі вивчення навчальної дисципліни “Основи менеджменту” студенти виконують два наскрізних творчих модульних завдання, загальні принципи яких зазначені нижче.

 Наскрізне модульне ситуаційне завдання  № 1 “Організація як об’єкт управління”   формується на засадах вихідних даних, які видаються викладачем для кожної з малих творчих груп. Викладач може внести у творче модульне завдання додаткові вихідні дані та конкретні умови. Перше модульне творче завдання складається з восьми частин.

 

                Частина 1. Загальна характеристика організації. Назва організації,  організаційно-правова форма, вищий орган управління, місце знаходження, час і порядок утворення, профіль та види господарської діяльності організації. Характеристику досліджуваної організації доцільно представити у вигляді таблиці [8].

Таблиця.  Загальна характеристика організації _____________________

Параметр, який характеризується Зміст та особливості Основні відмінності від інших організацій( в народному господарстві взагалі, всередині галузі , зокрема) Законодавча база заснування та функціонування організації Участь у зовнішньо-економічній діяльності
1. Форма підприємтсва2. Профіль

3.Види діяльності

4.Форма власності

       

 

                Частина 2 Внутрішні змінні організації: 

  • стислий опис цілей, завдань, структури, технології, кадрів досліджуваної організації; схема взаємозв’язку внутрішніх змінних організації;
  • сформулювати місію;
  • сформулювати основні цілі на майбутній рік;
  • провести аналіз посадової інструкції або положення про структурний підрозділ ( на власний вибір). Копію  проаналізованого документа  доцільно прикласти як додаток.

 

Частина 3. Зовнішнє середовище організації:

  • описати зовнішнє середовище організації, розподілити за видами всі фактори прямої та непрямої дії;
  • ілюстрація зв’язків організації з зовнішнім середовищем: на прикладі вхідного або вихідного листа навести зв’язок з зовнішнім середовищем організації;
  • аналіз державного регулювання діяльності конкретної організації  Закони України; накази  відповідного Міністерства  та інших відомств, положення та інструкції; державні установи, які здійснюють регулювання діяльності закладу.

В наступних розділах творчого модульного завдання малі групи мають сформувати основні функції менеджменту в організації.

Частина 4  Аналіз планування.

Спочатку мала група аналізує фактичне планування, яке впроваджене в організації за наступними позиціями:

  • наявність корпоративної стратегії;
  • оперативне планування; плани одноразового використання; постійні плани; альтернативне планування;
  • рекомендації щодо вдосконалення системи планування в організації.

На другому етапі роботи над розділом група розробляє раціональні етапи процесу стратегічного та тактичного планування, розробляючи інформаційне забезпечення стратегічного планування; встановлення місії та цілей організації; вибір методів аналізу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища організації; оцінювання та аналіз факторів зовнішнього та внутрішнього середовища організації; прогнозування умов функціонування та результатів виробничо-господарської діяльності фірми; виконання розрахунків, обґрунтувань, проектних рішень; формування варіантів стратегій ( стратегічних альтернатив); вибір стратегії; оцінювання стратегії на предмет відповідності встановленим критеріям [8].

В розробці раціональної моделі поточного планування зазначаються : інформаційне забезпечення поточного планування; оцінювання та аналіз сильних та слабких позицій організації; вибір та формування планових параметрів ( системи економічних, технологічних, соціальних та інших показників) на засадах розробленої стратегії; підбір на альтернативних засадах заходів щодо досягнення планових параметрів: бюджетне планування (бюджетування); вибір адміністративних важелів ( політики, процедур, правил) досягнення планових параметрів; формування поточного плану; деталізація поточного плану за центрами виконання ( відповідальності).

Частина 5. Аналіз організування :

  • визначення та проектування організаційної структури управління досліджуваної організації ;
  • аналіз відповідність типу організаційної структури управління цілям і завданням організації;
  • наявність ієрархічних рівнів управління;
  • делегування відповідальності та повноважень ( раціональний варіант);
  • аналіз можливостей удосконалення організаційної структури управління: відповідно до стратегічного плану розробляється раціональна  організаційна структура управління.

 

Частина 6 Формування мотиваційної політики проводиться за наступними етапами:

  • матеріальне стимулювання праці;
  • моральне стимулювання праці; 
  • використання систем винагород для мотивації праці; 
  • впровадження сучасних мотиваційних засобів в менеджменті. 

При роботі над цією частиною модульного завдання студенти можуть використовувати рекомендації, наведені О.Є.Кузьміним та О.Г Мельником [8]. Наприклад, доцільно з урахуванням місії та цілей організації описати механізми мотивування на засадах відомих теорій мотивування і дані представити у вигляді наступної таблиці.

Таблиця.  Застосування теорій мотивування в організації _____________________________

Назва теорії мотивування Зміст та особливості застосування Обґрунтування можливості застосування в організації Елементи системи матеріального стимулювання, в яких знаходить відображення теорія Елементи  морального стимулювання, в яких знаходить відображення теорія
1. Теорії, які відображають зміст потреб        
2. Процесуальні теорії мотивації        

 

Частина 7 .Управління контролюванням. Групи мають дати характеристику здійснення різних видів контролю стосовно основних ресурсів організації: матеріальних; трудових; фінансових; інформаційних.

  • рівні контролю: операційний; фінансовий; структурний;
  • відповідальність за контроль;
  • етапи контролювання; затвердження стандартів; оцінка виконання; порівняння показників виконання зі стандартами.

 

Частина 8 . Регулювання діяльності організації. В цьому розділі модельного творчого завдання студенти мають проаналізувати та обрати доцільні механізми усунення недоліків, збоїв та відхилень, які виявленні в процесі контролювання діяльності. Студенти обирають  і “приймають” відповідні управлінські рішення.

                Впровадження системи модульних творчих завдань дозволило забезпечити взаємозв’язок між всіма елементами навчального процесу. Ректорський контроль залишкових знань показав кращі показники щодо засвоєння теоретичних знань та здобуття практичних навичок та умінь.

                Таким чином, оцінка якості повинна враховувати мету і місію інститутів та окремих навчальних програм підготовки спеціалістів. При цьому доцільно дотримуватись балансу між нововведеннями на  традиціями  вітчизняних вищих навчальних закладів, логічною структурою викладання навчальних дисциплін, впровадженням інноваційних технологій навчання і діагностики якості знань.

Посилання на джерела:

  1. Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья-Саламанка-Прага-Берлін) / Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубіянко В.В., Бабін І.І.- Тернопіль: Вид-во “Економічна думка” ТАНГ, 2003.- С. 31-32.
  2. До зони  європейської вищої освіти. Комюніке  зустрічі європейських міністрів, відповідальних за вищу освіту. Прага.  19 травня 2001 року / В кн.: Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья-Саламанка-Прага-Берлін) / Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д.,Грубіянко В.В., Бабін І.І.- Тернопіль: Вид-во “Економічна думка” ТАНГ, 2003.- С. 37-39.
  3. Haug  Guy Trends and Issues in Learning Structures in Higher Education in Europe.- Bonn: HRK.-2000.- P. 23-46.
  4. Головатий М. Європейська й українська освіта – де точки єднання? // Персонал.- 2004.-№ 3.- С. 5-7.
  5. Європейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права/ Упорядник Інститут європейської політики.- Берлін.- Під наук. ред. В.П’ятницького.- К.- Carl Duisberg Gesellschaft e.V. &  Міністерство економіки України.- 2004.- 368 с.
  6. Гуляєва Н.М. Методичні аспекти організації самостійної роботи студентів/ В кн.: Актуальні проблеми та перспективи вдосконалення підготовки конкурентноздатних фахівців: Матеріали між нар. Наук.-метод. Конф./ Відп. ред. Н.М.Ушакова.- К., 2001.- С. 76-78.
  7. Ушакова Н.М. Інноваційні навчальні технології як засіб вдосконалення підготовки конкурентноздатних фахівців // В кн.: Актуальні проблеми та перспективи вдосконалення підготовки конкурентноздатних фахівців: Матеріали між нар. Наук.-метод. Конф./ Відп. ред. Н.М.Ушакова.- К., 2001.- С. 3-6.
  8. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г.Теоретичні та прикладні засади менеджменту: Навчальний посібник.- Львів: Національний університет “Львівська політехніка”, Інтелект-Захід, 2003.-352 с.
Рубрика: Статьи | Добавить комментарий

Формування напряму та стратегії підготовки менеджерів для галузі охорони здоров’я

 

ФОРМУВАННЯ НАПРЯМУ ТА СТРАТЕГІЇ ПІДГОТОВКИ МЕНЕДЖЕРІВ ДЛЯ ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ`Я

Опубліковано: Баєва О. Формування напряму та стратегії підготовки менеджерів для галузі охорони здоров’я//Вісник Української Академії державного управління при Президентові України.-2003.-№1.-С.233-236.

        Однією з основних ланок реформування народного господарства є удо-сконалення системи управління  та перехід його на науковий, професійний рівень. Можливість такого переходу у галузі охорони здоров`я  обумовлена великими можливостями розвитку за рахунок екстенсивних факторів. Екс-тенсивне використання внутрішніх факторів у системі охорони здоров`я мож-ливо тільки при наявності раціонального керівництва, яке виступає як фактор ефективності.

         Особливістю лікувально-профілактичних установ є те, що організація їх роботи і управління потребує керівників двох якісних рівней:

n    керівників лікувально-профілактичною роботою установи;

n    керівників, що забезпечують організацію планово-економічної та фінансової роботи установи.

         Останні мають забезпечувати організацію раціональної фінансово-гос-подарської діяльності медичної установи, а також доцільне використання ма-теріальних, фінансових і трудових ресурсів. Тобто, керівні кадри цього рівня повинні «звільнити головного лікаря від немедичної роботи».

           Міжнародний досвід в країн з розвинутою системою охорони здоров`я свідчить про доцільність керівництва багатопрофільних медичних установ спеціалістами за фахом Health Service Management або  Health Care Мanagem-ent.

         З 1996 року В Черкаській академії менеджменту проводиться підготовка бакалаврів та спеціалістів з спеціальності “Менеджмент організацій” за про-фесійним спрямуванням “Менеджмент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я”.

           Спеціаліст з менеджменту за професійним спрямуванням «Менедж-мент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я” може займати відповідні первинні посади, а також посади заступників відділів  згідно  Державного  класифікатора видів економічної діяльності ДК 009-96,  відпо-відних  наказів  Міністерства охорони здоров`я та штатних розкладів лікува-льно-діагностичних та профілактичних  установ  державної і недержавної  форм власності, організацій санітано-епідеміологічної служби, служб поста-чання медичних установ, аптечних установ та баз, магазинів «Оптика», “Ме-дтехніка», «Хімреактив»,  домів санітарної просвіти та центрів здоров`я,  сус-пільних об`єднань та установ Червоного Хреста, установ управління в систе-мі охорони здоров`я,  приватних лікувально-профілактичних установ, тощо.

          Крім вищезазначеного, вже перший досвід роботи в галузі добровільно-го та обов`язкового соціального медичного страхування вказав на  великий попит у якісно нових для нашої країни фахівцях- страхових менеджерах.

                                                                                                                        2.

        Розвиток вітчизняної фармацевтичної промисловості та відкриття на те-риторії України низки зарубіжних представництв фармацевтичних фірм і фірм з продажу медичного обладнання та інструментарію виявив необхід-ність у маркетологах та менеджерах з продажу, обізнаних на специфіці галу-зі охорони здоров`я.

       Варіативні компоненти освітньо-кваліфікаційних характеристик для під-готовки бакалаврів та спеціалістів за професійним спрямуванням “Менедж-мент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я” формувались згід-но вищезазначених потреб на ринку праці.

             В Україні освітньо-кваліфікаційна характеристика випускника вищо-го навчального закладу є державним нормативним документом, у якому уза-гальнююється зміст освіти: мета освітньої та професійної підготовки; визна-чається місце бакалавра чи спеціаліста з менеджменту у структурі  системи охорони здоров`я; окреслюються вимоги до його компетенції.(1,2)

       Відповідно до посад,що може займати випускник вищого навчального закладу, для бакалавра та спеціаліста з менеджменту за професійним спряму-ванням “Менеджмент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я”  розроблені виробничі функції, типові задачі діяльності та уміння, щодо їх ви-рішення. Особлива  увага  приділяється розробці  перспективних  та опера-тив-них планів діяльності установи на ринку медичних послуг; організації технологічного процесу медичного обслуговування населення; створенню та управлінню матеріально-технічною базою медичних установ; організації дія-льності з охорони праці; розробку стратегії та управління  рекламною діяль-ністю медичної установи; аналізу бухгалтерської  та статистичної звітності підрозділів медичної установи; аналізу та оцінці ефективності діяльності ме-дичної установи та її підрозділів в умовах конкуренції та інші задачі діяль-ності.

         Навчальні плани та освітньо-професійні програми підготовки бакалав-рів та спеціалістів, що мають працювати за професійним спрямуванням “Ме-неджмент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я”  складені від-повідно до освітньо-кваліфікаційних характеристик фахівців.

          Навчальні плани в повному обсязі включають два Державні стандарти підготовки: спеціалістів -за спеціальністю «Менеджмент організацій» та мо-лодших спеціалістів — за спеціальністю «Сестринська справа». Структурно-логічна схема підготовки  фахівців передбачає навчання за основними блока-ми:

n   гуманітарний;

n   фундаментальний;

n   економіки, фінансів та бухобліку;

n   правовий ;

n   загального менеджменту і маркетингу;

n   теоретичної і клінічної медицини;

n   управління та економіки в галузі охорони здоров`я.

                                                                                                                        3.

       Блок навчальних дисциплін з фундаментальної підготовки є базою для отримання спеціальних знань при навчанні у ВНЗ та після його закінчення. В першу чергу цей блок передбачає наскрізну щосеместрову комп`ютерну під-готовку за слідуючими напрямами:

¨  інформатика та комп`ютерна техніка;

¨  комп`ютерні мережі та телекомунікації;

¨  інформаційні технології в менеджменті;

¨  інформаційні технології в медицині;

¨  комп`ютерне забезпечення діловодства;

¨  комп`ютерне забезпечення бухгалтерського обліку.

     Крім цього,  практичні заняття з циклів загального менеджменту та управ-ління в галузі охорони здоров`я передбачають застосування прикладних ком-п`ютерних програм.

     Державна атестація спеціалістів за професійним спрямуванням «Менедж-мент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я» передбачає захист дипломної роботи, обов`язковою вимогою при написанні якої є використання прикладних комп`ютерних програм.

      Підготовка фахівців з економіки і бухобліку передбачає теоретичне і

практичне опанування комплексом навчальних дисциплін, що котролюється не тільки за допомогою поточного та підсумкового контролю знань, але й при виконанні розрахункових робіт. Структурно-логічний порядок економіч-ної підготовки фахівців слідуючий: основи економічних теорій — макроеко-номіка — мікроекономіка — економіка підприємтсва — фінанси — фінанси уста-нови — міжнародні економічні відносини — економіка праці медичної установи — економіка і фінанси медичної установи.

       Підготовка фахівців з бухгалтерського обліку передбачає послідовне та узгоджене вивчення слідуючих навчальних дисциплін: гроші і кредит; бух-галтерський облік; аудит.

        Таким чином, засвоєння теоретичних та практичних знань з економіки та бухобліку формує у майбутнього фахівця слідуючі уміння та навички:

¨  розробки та економічного обгрунтування заходів впровадження нових форм і методів медичної допомоги та сервісу;

¨  розрахунку потреби в обігових засобах, матеріалах та обладнанні з використанням нормативно-технічної документації;

¨  розрахунку фінансових витрат для оптимального забезпечення мате-ріально-технічної бази ЛПУ, розробки заходів поліпшення викорис-тання матеріально-технічних ресурсів, обгрунтування обсягів матеріа-льно-технічного забезпечення медичної установи;

¨  розрахунку цін на медичні послуги та контроль їх встановлення;

¨  здійснення оперативного контролю за витратами ЛПЗ;

                                                                                                                   4.

¨  розрахунку витрат та забезпечення дотримання нормативів робочого часу згідно з трудовим законодавством України, аналізу використан-ня робочого часу працівниками;

¨  формувати міжгалузеві та міжнародні зв`язки на основі економічного суверенітету.

    Одним з основних блоків навчальних дисциплін при підготовці бакалавра і спеціаліста є «Загальний менеджмент», що базується на теоретичних знан-нях та практичних навичках, отриманих студентом при вивченні навчальних дисциплін фундаментального та економічного блоків. Цей комплекс охоплює слідуючі навчальні дисципліни: основи менеджменту; психо-технології діло-вого та особистого спілкування; управління персоналом; інвестиційний мене-джмент; операційний менеджмент; управління проектом; фінансовий менед-жмент; стратегічний менеджмент; іноваційний менедж-мент. Засвоєння та-кого комплексу навчальних дисциплін готує майбутньо-го менеджера до ос-новних напрямків своєї діяльності: інформаційно-аналітичної; організаційно-управлінської та адміністративно-господарської.

     Для менеджера страхової медицини необхідні знання з основних питань теоретичної і клінічної медицини. Їх вивчення обумовлює необхідність включення до навчального плану дисциплін Державного стандарту підго-товки молодшого спеціаліста з спеціальності «Сестринська справа»  та за-безпечує оволодіння фахівцем теоретичними знаннями та практичними на-вичками для роботи в галузі охорони здоров`я:

¨  уявлення про основні нозологічні одиниці хвороб, їх етіологію, пато-генез, клініку, принципи лікування та профілактики;

¨  знання принципів надання медичної допомоги в амбулаторних та ста-ціонарних умовах в різних галузях медицини: терапія, хірургія, педі-атрія, акушерство та гінекологія, неврологія, медицина катастроф та інші;

¨  організацію належного догляду за хворими, лікувального харчуван-ня, застосування методів лікувальної фізкультури, фізіотерапевтич-ного лікування та масажу;

¨  знання основних груп лікарських засобів, принципів медикаментоз-ного забезпечення ЛПУ, орієнтацію на вітчизняному та міжнародно-му ринку лікарських препаратів.

      Спеціальну підготовку майбутні фахівці набувають при вивченні навча-льних блоку «Управління та економіка в галузі охорона здоров`я». За ос-вітньо-професійними програмами підготовки, майбутні бакалаври та спеціа-лісти повинні оволодіти знаннями та практичними навичками  з слідуючих навчальних дисциплін: організаційне планування медичних установ; мене-джмент у медичному обслуговуванні; правові основи діяльності медичної установи; організація діагностичної служби; медичне страхування; санітарно-епідеміологічне забезпечення роботи ЛПУ; документообіг медичної устано-

                                                                                                                    5.

ви; господарство лікарні; організація охорони здоров`я; маркетинг медичних послуг; медична статистика та інші. Опанувавши теоретич-ними знаннями та отримав певні практичні навички спеціаліст повинен вміти:

¨  вирішувати питання оперативного та стратегічного планування, фінансування, матеріально-технічного постачання ЛПУ;

¨  забезпечувати облік і звітність лікувально-профілактичної установи;

¨  організовувати і контролювати технологічний процес медичного об-слуговування населення;

¨  організовувати маркетингові дослідження та забезпечувати ефектив-ну рекламу організацій в галузі охорони здоров`я;

¨  вирішувати кадрові питання в установах галузі охорони здоров`я;

¨  уміти складати бізнес-план проекту в галузі здоровоохорони;

¨  проводити та контролювати розрахунки за надану медичну послу-гу;

¨  визначати вплив зовнішніх чинників на рузельтати діяльності ЛПУ;

¨  вибирати та впроваджувати варіанти співпраці з суб’єктами зовніш-нього середовища, використовуючи нормативно-правові інструмен-ти та враховуючи умови діяльності ЛПУ.

          Звичайно, що перший досвід, який має колектив Черкаського інституту управління з підготовки фахівців за професійним спрямуванням «Менедж-мент підприємств і організацій в галузі охорони здоров`я» потребує подаль-шого удосконалення. Навчально-методичний комплекс спеціальності взагалі та навчально-методичний комплекс кожної навчальної дисципліни має доро-блятись паралельно із змінами на ринку медичних послуг та формуванням нової нормативно-правової бази охорони здоров`я України.

Список використаної літератури:

  1. ГСВО Освітньо-кваліфікаційна характеристика на освітньо-професійна програма підготовки бакалавра напряму підготовки 0502 “Менеджмент”.-Київ.-Міністерство освіти і науки України.- 2001.-59 с.
  2. ГСВО Освітньо-кваліфікаційна характеристика на освітньо-професійна програма підготовки спеціаліста за спеціальністю 7.050201 “Менеджмент організацій”.-Київ.-Міністерство освіти і науки України.- 2001.-39 с.
Рубрика: Медицинский менеджмент: книги, учебники, статьи | Добавить комментарий

Організаційно-економічні засади управління туристично-рекреаційними комплексами

 

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНИМИ КОМПЛЕКСАМИ

Опубліковано: Баєва О.В.   Організаційно-економічні засади управління туристично-рекреаційними комплексами// В кн.: Индустрия гостеприимства в странах Европы.- Симферополь: Издательский центр Крымского института бизнеса, 2008.- С. 14-16

Географічне положення України надзвичайно сприятливе для розвитку рекреаційно-туристичної галузі. Найбільш сприятливим для розвитку туризму та рекреації в межах спеціальних туристично-рекреаційних зон є узбережжя Кримського півострова, Українського Причорномор’я, регіони Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської  та Чернівецької областей.

Значний внесок у дослідження проблем розвитку і функціонування сфери туристично-рекреаційних послуг зробили такі відомі зарубіжні та вітчизняні вчені, як: Азар В.І., Агафонов Л,Г., Бейдик О.О., Вихристенко Б.І., Гаврилишин І.П., Герасименко Б.І., Гринів Л.С., Гудзь П.В., Гуляєв В.Г., Дурович А.П., Долішній М.І., Євдокименко В.К., Жабінська Т., Карпова Г.А., Казачковська Г.В., Калитюк В.Д., Карсєкін В.І., Квартальнов В.А., Кифяк В.Ф., Коніщева Н.Й., Кравців В.С., Кузнєцова Н.Н., Любіцева О.О., Мальська М.П., Мамутов В.К., Папірян Г.А., Попович С.І., Сокол Т.Г., Судова-Хом’юк Н.М., Уокер Дж., Федорченко В.К., Хлопяк С.В., Худо В.В., Цибух В.І., Чоботар Ю.Н., Школа І.М. та ін.  У їх працях розглядається як тематика розвитку санаторно-курортної галузі  у цілому, так і аналізуються окремі аспекти функціонування таких інституційно-територіальних утворень якими є туристично-рекреаційні комплекси.  Проте, у вітчизняній економічній літературі практично не розглядаються такі важливі теоретичні і практичні  проблеми їх функціонування як визначення конкретних шляхів формування сприятливого фінансово-інвестиційного середовища, побудови оптимальних логістичних систем управління територіальними туристично-рекреаційними комплексами, проведення маркетингово-соціологічного аналізу  з метою оцінки рівня та якості розвитку ринку лікувально-оздоровчих послуг в Україні.

Географічне розташування України обумовлює необхідність формування сучасної ефективної курортно-рекреаційної економіки як важливої підсистеми національної економіки на засадах оптимізації організаційно-економічного механізму функціонування санаторно-курортних комплексів і гармонізації інтересів всіх його учасників.

Туристично-рекреаційна галузь характеризується відносною самостійністю, тому її формування та розвиток, визначають умови і чинники, що впливають на вирішення актуальних організаційно-управлінських проблем ефективного туристично-рекреаційного обслуговування шляхом використання наявних ресурсів і створення якісного пакету лікувально-оздоровчих послуг в умовах функціонування цілісного санаторно-курортного комплексу. З

Туристично-рекреаційні комплекси — це складні інституційні соціально-економічні та матеріальні утворення, основним системоутворюючим чинником яких є забезпечення людської життєдіяльності за рахунок здійснення профілактики, лікування, оздоровлення, відпочинку, рекреації і результатом чого є створення і споживання специфічного туристично-рекреаційного продукту як вихідної основи формування і реалізації високоякісного пакету лікувально-оздоровчих послуг в умовах функціонування цілісного санаторно-курортного комплексу. При створенні та розвитку таких комплексів доцільно  використовувати досвід Dubai Health Care City (містечко з охорони здоров’я Дубаї, ОАЄ), де функціонують виключно компанії з надання рекреаційних та медичних послуг, відбувся значний науково-технічний розвиток даної країни в напрямку туризму та медицини.

Для впровадження такого досвіду  потрібно здійснити типологізацію рекреаційних регіонів, визначити основні чинники формування територіальних туристично-рекреаційних утворень та відповідним чином, охарактеризувати їх на основі попередньо виділених просторово-часових, територіальних та організаційно-господарських ознак і на практичному матеріалі проаналізувати чинну структуру санаторно-курортних комплексів.

         Сучасний етап розвитку туристично-рекреаційних комплексів в Україні характеризується певною невідповідністю між платоспроможним попитом на туристично-рекреаційні послуги та пропозицією, яка визначається рекреаційною місткістю діючих оздоровниць, що призводить до дестабілізації показників заповнюваності ліжкового фонду санаторно-курортних установ, якості і рівня ефективності їх рекреаційної діяльності.

         Для  розвитку  санаторно-курортної сфери України потрібно вирішення низки таких  проблем, як: розвиток застарілої системи управління рекреаційною сферою, невідповідність нормативно-правової бази вимогам ринкової економіки; відсутність повної інвентаризації всіх санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, туристичних баз та інших рекреаційних об’єктів на території конкретного регіону; відставання рівня розвитку рекреаційної інфраструктури від світових та європейських стандартів санаторно-курортного обслуговування; обмеженість асортименту туристично-рекреаційних послуг і недостатня якість додаткових послуг.  Саме невирішеність цих проблем й обумовлює вивезення значних коштів на межі країни з метою профілактики та лікування.

         Вирішити вищезазначені проблеми можна тільки за умови наявності висококваліфікованих фахівців з менеджменту та організації   санаторно-курортного обслуговування  та фахівців з оздоровчого туризму. В сучасних умовах  недосконалою є система підготовки спеціалізованих кадрів, відсутність, як у управлінського, так в обслуговуючого персоналу вмінь і навичок ринкового рекреаційно-туристичного господарювання. Крім того, недостатньо поширеною є  практика страхування рекреантів, невідповідним є співвідношення показника „ціна/ якість” на послуги  в окремих санаторно-курортних закладах. Неналежним є рівень та ефективність використання наявної матеріально — технічної бази та природних рекреаційних ресурсів, має місце масове перепрофілювання санаторно-оздоровчих закладів, баз відпочинку, зокрема, дитячих.

         Однією з важливих концептуальних засад розвитку управління сучасними рекреаційними комплексами є нецільове та неадекватне  використання земель рекреаційного призначення, оскільки недотримання екологічних стандартів щодо рекреаційних територій та рекреаційних ресурсів. Існує негайна  потреба у формуванні стратегії екологічно збалансованого розвитку рекреаційних територій, збереження і відновлення рекреаційних ресурсів.

         Розвиток сучасних туристично-рекреаційних комплексів також характеризується суттєвою залежністю між рівнем завантаження санаторно-курортних закладів та величиною соціального страхування, відсутністю використання сучасних засобів маркетингового просування лікувально-оздоровчого продукту на ринку туристично-рекреаційних послуг, недостатнім рівнем відпочинкової інфраструктури соціально-економічного розвитку рекреаційних центрів.

         Для вирішення вищезазначених проблем та усунення негативних тенденцій в розвитку сучасних територіальних санаторно-курортних комплексів доцільно провести комплексне дослідження запасів лікувально-оздоровчих ресурсів, з метою подальшого їх включення до державного кадастру природних лікувальних ресурсів України.  Такий захід передбачає необхідність нормативно-правового врегулювання питань щодо впорядкування і використання рекреаційних ресурсів, оптимізації системи оподаткування у санаторно-курортній сфері.

         Необхідність підвищення рівня врегульованості діяльності суб’єктів туристично-рекреаційної сфери на основі розробки генеральних планів курортів і курортних територій вимагає впровадження системи узгодження із генеральною схемою планування території в рамках конкретного адміністративно-територіального формування.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Довбенко О.М.  Спеціальні економічні зони туристсько-рекреаційного типу: світовий досвід// Материалы ІІІ международной научно-практической конференции «Эффективные инструменты современных наук – 2007». – Том 1. Экономические науки. – Днепропетровск: Наука и образовании, 2007. –  С.61-63
  2. Мацола В.І.  Рекреаційно – туристичний комплекс України. – Львів, 1997. – 259 c.
  3. Миронов Ю.Б. Передумови створення спеціальних туристично- рекреаційних зон в Україні //  Матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. Конференції «Динаміка наукових досліджень-2004″. Том 41. Маркетинг та менеджмент. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – 55 с. – С. 11-12
  4. Мілашовська О.І. Організаційно-методичні засади формування спеціальних туристично-рекреаційних зон.:  Автореф. Дис. к.е.н. – К., 1997.
  5. Томаневич Л. Основні шляхи підвищення ефективності розвитку міжнародного туризму в Україні//Формування ринкової економіки в Україні.Наук.Зб.-Вип.6.-Львів:Інтереко,2000.С-53-57.
  6. ТоманевичЛ. Про побудову організаційно-управлінської моделі в сфері туристично-рекреаційної діяльності в Україні.//Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ.- Чернівці: АНТ Лтд,2005.-Вип.ІY.Економічні науки .Ч.1.-С-221-231.                
Рубрика: Статьи | Добавить комментарий

ІНТЕРАКТИВНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ

 

ІНТЕРАКТИВНІ  МЕТОДИ НАВЧАННЯ

Матеріал опубліковано в :

1.     МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ „ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ” // В кн..: О.В.Баєва, Н.І.Новальська, Л.О.Згалат-Лозинська основи менеджменту: практикум: Навчальний посібник.-К.:Центр учбової літератури, 2007.- С. 499-519

 

  1. Баєва О.В. Case-study  як форма інтерактивного вивчення студентами менеджменту: загальні принципи організації та проведення практичних занять (початок)// Персонал.- 2007.-№ 5.- С. 72-75

 

  1. Баєва О.В. Case-study  як форма інтерактивного вивчення студентами менеджменту: загальні принципи організації та проведення практичних занять (закінчення)// Персонал.- 2007.-№ 6.- С. 70-73

 

         Сучасні вимоги до підготовки менеджерів передбачають здобуття основних  практичних вмінь та навичок ще на студентській лаві. Опанувати сучасними технологіями прийняття управлінських рішень, формування комунікативної компетентності, навичок роботи та керівництва групою, вміння застосовувати основні функції менеджменту в практику роботи організації найкраще допоможуть інтерактивні методи навчання. Їх застосування можливе як при всіх видах аудиторних занять, так і в самостійній роботі студента.

Структура навчального посібника „Основи менеджменту: практикум” дозволяє вибрати до кожної теми навчального курсу матеріал з впровадженням інтерактивних методів навчання. Планування таких практичних занять передбачає створення передумов для реалізації наступних методологічних принципів навчального процесу:

  • інтенсивне використання  самостійної роботи студента (підготовчий етап до роботи  над ситуаційним завданням, пошук матеріалу  для виконання аналітичних та аналітично-ситуаційних задач, складання індивідуального алгоритму прийняття управлінського рішення, самооцінка управлінських якостей та здібностей, тощо);
  • використання  методу конкретної ситуації з метою пояснення нових теоретичних положень теми
  • активне використання  технічних засобів навчання, в тому числі відеоматеріалів, які ілюструють і надають інформацію до ситуаційних задач. В розробці відеоматеріалів до ситуаційних задач, наведених в даному навчальному посібнику, Вам можуть допомогти студенти-магістри при проходженні педагогічної практики. Якщо період магістерської практики співпадає з навчальною практикою студентів молодших курсів, то старшокурсники можуть  їх залучати до розробки відео матеріалів кейсів;
  • дотримання жорсткого регламенту : визначення часу на індивідуальну роботу,  на обговорення та прийняття групового рішення, на представлення групового варіанту вирішення проблеми, на дискусію;
  • впровадження принципу нормування:  дотримання норм і правил при проведенні ділової гри, чітке визначення  оцінювання результатів гри;
  • дотримання умов недостатньої  визначеності. Оскільки управлінські рішення приймаються в умовах дефіциту об’єктивної інформації необхідно навчати майбутніх менеджерів „діяти за обставинами”;   
  • використання різних рольових функцій  при аналізі студентами  конкретних ситуацій. Як правило, в залежності від здібностей студентів,  можуть виконуватись ролі „опонента”, „оптиміста або песиміста”, „адвоката диявола”, „провокатора”, ”реаліста” та інші;
  • активна підтримка внутришньогрупової взаємодії студентів, залучення до обговорення пасивних студентів,  зняття напруги у відношеннях між емоційними й амбіційними членами групи;
  • впровадження принципу прямого звертання : активізація й залучення до обговорення за допомогою запитань: „Як би Ви поступили в такому випадку (в ролі керівника підприємства, власника, співробітника)? Що Ви думаєте з приводу  такої ситуації….? Чи зустрічались Ви з подібними ситуаціями?  

У порівнянні з традиційним, в інтерактивному навчанні змінюється сама роль викладача. Він поступається своєю активною роллю студентам і тільки спрямовує ігровий процес навчання та розвитку, через соорганізацію взаємодії учасників, створює умови для їх ініціативи й творчого пошуку ефективних рішень конкретних ситуацій [14,15].

При проведенні аудиторних занять з навчальної дисципліни „Основи менеджменту” ми рекомендуємо  використовувати такі інтерактивні методи навчання як, метод кейсу, метод інциденту, рольові й ділові ігри.

Кейс-метод (метод аналізу конкретних ситуацій) дає можливість наблизити навчання до реалій практичного менеджменту.      Провідна роль в розробці та впровадженні кейс-методу  в практику підготовки менеджерів належить Гарвардській школі бізнесу (початок ХХ сторіччя).

Визначають такі основні типи кейс-стаді [20] :

  • ілюстративні навчальні ситуації;
  • навчальні ситуації з формуванням проблеми;
  • навчальні ситуації без формування проблеми;
  • прикладні вправи.

В залежності від типу, розрізняють наступні цілі кейс-стаді [20]:

  1. Прийняття управлінського рішення.
  2. Процес досягнення рішення.
  3. Діагностика ситуації.
  4. Аналіз інциденту.

Даний метод не потребує великих матеріальних та часових витрат й припускає варіантність навчання. В саме:

  • проблемна ситуація може бути висвітлена  на початку вивчення теми й використовуватись як основа при викладанні теоретичного матеріалу;
  •  проблемна ситуація може використовуватись з метою узагальнення та систематизації матеріалу. В такому разі її доцільно використовувати на практичних заняттях, після попереднього повторення основного теоретичного матеріалу.

Навчальні задачі кейс-метод [20,25] у:

  • придбання навичок використання теоретичного матеріалу при аналізі практичних проблем менеджменту;
  • формування навичок оцінки ситуації, вибору та організації пошуку ключової інформації;
  • набуття вміння вірно формулювати питання та запити;
  • набуття уміння розробляти багатоваріантні підходи до реалізації плану дії;
  • формування вмінь розробляти управлінські рішення в умовах невизначеності;
  • формування навичок ясного та чіткого висловлювання  та відстоювання власної точки зору. В різних формах: письмово, при проведенні дискусій в малих групах та при виступі перед аудиторією;
  • формування уміння самостійно приймати рішення використовуючи інформацію групового аналізу ситуації;
  • формування навичок та прийомів всебічного аналізу управлінських ситуацій, прогнозування шляхів розвитку ситуації;
  • формування вмінь та навичок конструктивної критики.

 

 Алгоритм проведення занять із застосуванням кейс – методу представлено на рис.16.1.  Основними умовами ефективного навчання за допомогою кейс-стаді є  ретельна підготовка до заняття в аудиторії, якість обговорення й активної участі й взаємодії між студентами. Заздалегідь викладач має визначити метод проведення заняття [20]:

 Само-стійна робота

студента

Пошук новітніх даних  про компанію та її безпосереднє середовище
Індивідуальний аналіз проблемної ситуації
 Робота над кейсом в аудито-рії
Пояснення викладачем суті даної проблемної ситуації. Визначення основних завдань для аналізу
Розподіл студентів по малих групах
Аналіз проблемної ситуації в малих групах
Презентація результатів аналізу кожної малої групи
Загальна дискусія. Вибір спільного рішення проблемної ситуації
Ознайомлення із кейсом
Підбиття підсумків викладачем. Оцінка роботи студентів над кейсом

 

Рис.16.1 Алгоритм опрацювання конкретної ситуації ( case-study)

  • індивідуальна робота студента в аудиторії  (самостійна робота);
  • робота в малих ( рольових) групах;
  • в формі змагання в групах ( між групами);
  • моделювання ситуації, з розподілом ролей в групі;
  • комбінований метод.

Роботу над кейсом розподіляють на два :  домашня самостійна робота й робота в аудиторії [8]. Готуватись до роботи з кейсом в аудиторії мають як студенти так і викладачі.

Підготовка студентів до роботи з кейсом. Ми, як і інші фахівці, які використовують кейс-метод при викладанні навчальних дисциплін з менеджменту [25], радимо студентам читати кейс як

мінімум двічі.  Перший раз – «по діагоналі», з метою ознайомлення та загального визначення ключових проблем. Вдруге – докладно, відзначаючи олівцем ключові фрази, що можуть допомогти визначитись при відповіді на запитання, наведені наприкінці кейсу й прийняти вірне управлінське рішення.

Запропонований навчальний посібник дає можливість викладачеві не витрачати аудиторний час на ознайомлення студентів з проблемною ситуацією. До основних тем навчального курсу «Основи менеджменту» надано конкретні ситуації для аналізу. При самостійній роботі вдома студенти можуть ознайомитись з  постановкою задачі, додатковою інформацією про компанію, про ситуацію на ринку, про структуру управління та кадрову політику компанії. Наприкінці кожної ситуаційної задачі наводяться основні питання для аналізу. Звичайно, що викладачі можуть запропонувати й інші питання для обговорення,  виходячи з потреб аудиторії й мети практичного заняття.

В  навчальному посібнику  в більшості  ситуаційно-аналітичних задач (наприклад, „Швидко їжа готується та не просто справа робиться”, “Контроль по ТПКовські”, «Макаронна індустрія», «Цугцванг»), ситуаційно-розрахункових задачах (“Пахуча кава не тільки зранку”, “Бізнес комп’ютерних посередників”), в деяких ситуаційних вправах і задачах  (“Бути успішним бізнесменом на Україні важко”, “Кращі топ-менеджери України”) інформацію взято з журнальних статей або  Інтернет — сайтів конкретних організацій, які працюють на українському ринку. Тому, в процесі первинної домашньої підготовки й самостійного аналізу  перед студентом може бути поставлено задачу щодо  пошуку новітніх даних  про компанію та її безпосереднє середовище.

Підготовка викладачів до роботи з кейсом.  Даний етап роботи докладно викладено в основних  методичних посібниках [25]. При підготовці до практичного заняття із застосуванням кейс-технології викладачу необхідно:

  • визначитись, які елементи кейсу є ключовими для  досягнення цілей даної теми курсу, а що є менш важливим або про які питання доречніше буде звернутись  при вивченні інших тем чи при інших формах занять;
  • проаналізувати, яким чином даний ключовий момент кейсу має пройти крізь основні етапи  самостійної та аудиторної роботи;
  • на хід обговорення, безумовно, буде впливати сама студентська аудиторія й стосунки, які склалися у викладача із студентами. Звичайно, що студенти, які мають досвід практичної роботи й студенти, які не поєднують своє навчання з практичною діяльністю, будуть вести себе по-різному. Хоча, практичний досвід викладацької роботи вказує, що іноді навіть групи одного лекційного потоку вимагають різних педагогічних підходів. Тому, при підготовці до практичного заняття необхідно проаналізувати, які сценарії обговорення доцільно застосувати в даній групі;
  • якщо послідовність обговорення при вирішенні даної конкретної ситуації має принципове значення, то доцільно скласти приблизний план проведення практичного заняття.  При складанні плану практичного заняття необхідно зосередитись на двох основних чинниках: послідовність обговорення та розподіл часу на кожний етап аудиторної роботи. Доцільно визначити ключові запитання на кожному етапі обговорення, продумати можливі відповіді студентів, можливі відхилення від логіки просування до кінцевої мети й способи повернення  до визначеної викладачем структурно-логічної схеми обговорення. Після визначення основних питань необхідно розподілити час на обговорення кожного з них. Обмеження  в часі на кожному етапі обговорення важкувато досягти при жвавій, інформаційно  обґрунтованій дискусії;
  • визначення плану роботи з дошкою. Основні ключові теоретичні питання або визначення основних закономірностей в прийнятті управлінського рішення доцільно фіксувати на дошці. При підготовці до роботи над кейсом доцільно продумати як Ви будете розміщувати записи на дошці. Розміщення записів на дошці сприятиме більш ефективному запам’ятовуванню студентами основних ключових елементів вирішення конкретної ситуації, надасть вам можливість підбити підсумки роботи над ситуацією, може бути використаним для ілюстрації внеску кожної малої групи в загальне рішення. Цей аспект підготовки набуває особливого значення, якщо проблемна ситуація висвітлюється  на початку вивчення теми й використовується як основа для викладання теоретичного матеріалу.
  • сформувати попереднє ставлення  студентів до предмету обговорення за допомогою ретельного самостійного опрацювання кейсу допомагають різні засоби. Як правило це підготовка домашнього письмового аналізу питань, визначених наприкінці кожної конкретної ситуації. В деяких ВНЗ України навіть практикуються зошити для виконання самостійних домашніх завдань. Така робота оцінюється викладачем або після вивчення кожної теми або при оцінюванні роботи студента за змістовним модулем. Стимулювати попередню роботу студента над кейсом можна за допомогою підготовки рефератів-оглядів, які деталізують окремі інформаційні блоки кейсу (правові, тенденції розвитку ринку, аналіз основних конкурентів тощо) або надають  додаткову інформацію з прецеденту вирішення подібних ситуацій в інших компаніях, необхідну інформацію з суміжних навчальних дисциплін (психології, управління персоналом тощо). Якщо ситуаційна вправа передбачає участь кількох учасників, студентам можна доручити підготувати виконання ролі персонажів кейсу.

Пояснення викладачем суті даної проблемної ситуації. Визначення основних завдань для аналізу. Цей етап роботи над кейсом проводиться в аудиторії в два етапи: частково при першому інструктажі, коли Ви даєте домашнє завдання; частково на другому, коли розпочинаєте аудиторне опрацювання конкретної ситуації. Перед проведенням першого практичного заняття із застосуванням конкретних ситуацій доцільно  пояснити студентам сутність  методу, надати основні відомості щодо самостійного етапу роботи над кейсом. 

Найчастіше при проведенні перших практичних занять із застосуванням кейс-стади студенти запитують: «А яке рішення є вірним?». В практичному менеджменті немає універсальних рішень, які можна застосовувати для будь-яких ситуацій, з будь-яким персоналом, при будь-якому стилі керівництва. В реальному менеджменті управлінські рішення – це продукт складного процесу посередництва та переговорів, який займає значно більше часу, ніж заплановано й залучає велику кількість зацікавлених сторін. Більшість завдань менеджерів не має  ні початку, ні кінця; проблеми йдуть суцільним потоком й зазвичай існує дуже мало можливостей вирішення організаційних проблем один раз назавжди [24]. Задача викладача – навчити майбутнього менеджера творчо підходити до  управлінської діяльності. Хороший менеджер має вміти працювати на фрагментованій, складній арені де задачі ніколи не закінчуються й потрібно нескінченно взаємодіяти з іншими людьми. Йому потрібні такі якості як екстраординарне терпіння,  витривалість й здатність думати « на ногах». Тобто йти на спонтанні компроміси, вести переговори на піці моменту й переорієнтовувати мислення від предмету до предмету за вимогами часу.

Розподіл студентів по малих групах. Аудиторне опрацювання конкретної ситуації доцільно  розпочинати з роботи в парах або малих групах. Це формує у студента навички роботи в групі, вміння встановлювати ділові контакти, обмінюватись інформацією, відстоювати свою точку зору й приймати участь у формуванні групового рішення. Такий підхід стимулюватиме індивідуальну активність студентів. Сором’язливі студенти, які з приводу різних причин бояться висловлювати власні думки перед аудиторією, при роботі в малих групах отримують колективну підтримку своїм думкам. Після обговорення ситуації в малих групах вони легше висловлюють свою думку. Для залучення до обговорення таких студентів можна доручати їм підготовку реферати-огляди, які деталізують окремі інформаційні блоки кейсу.

Практичний досвід викладацької роботи свідчить, що чим більше група, тим важче стає процес опрацювання. Як правило, два-три студента активно працюють, інші  в кращому разі спостерігають за процесом або просто займаються «своїми справами». Найбільш ефективно працює група з 4-6 студентів.

Якщо уважно придивитись, то будь яка  академічна група вже поділена на малі групи. Студенти навіть займають місця  в аудиторії за цим принципом. В таких сформованих групах ролі лідерів, виконавців, критиків й тих, хто звик використовувати  працю інших, вже розподілено. Тому, в процесі розподілу на малі групи можна використовувати принцип розташування студентів в аудиторії. Доцільно також змінювати склад груп й таким чином надавати студентам можливість  випробувати себе в інших ролях та навчитись співпрацювати з людьми, що мають різні психотипи.

Частина ситуаційних задач і рольових ігор потребує визначення експертів. Експертами краще призначати студентів, які схильні до домінування, або тих які тихо сидять в куточку й не висловлюють власної точки зору. Це, як правило,  сором’язливі студенти, які побоюються виступати, або ті, хто мають низький рейтинг в студентському оточенні. Роль експерта, дозволить викладачеві «розкрутити» такого студента, привернути до нього увагу з боку інших студентів.

Домінуючі студенти в ролі експерта почувають себе у «своїй тарілці». Якщо такому студенту не дісталася роль експерта, того його краще призначити в групу з такими ж домінантними особами.

Аналіз проблемної ситуації в малих групах. Викладач має чітко обмежити час, протягом якого студенти мають обговорити ситуацію в групах, прийняти спільне рішення й підготуватись до презентації.

Викладач має спостерігати за роботою в малих групах й керувати цим процесом. Іноді допомагають уточнюючі запитання як всій групі, так і конкретному студенту, який не приймає участь в обговоренні. Управління процесом в обговорення в малих групах  з боку викладача потрібно також у випадках наявності дуже активного й галасливого лідера, який  намагається говорити один й тим самим гальмує процес прийняття групового рішення.
         Спостерігаючи за процесом обговорення ситуації в малих групах доцільно робити записи щодо роботи кожного студента. Як правило, таке спостереження дає можливість зробити висновок про якість самостійної домашньої роботи над кейсом кожного студента.

При проведенні перших практичних занять можуть виникнути труднощі в експертній оцінці окремих студентів – викладач ще не знає  ім’я та прізвища кожного. В цьому випадку можна використати технологію, яку запроваджують при проведенні тренінгів, а саме іменні таблички, зроблені кожним студентом із стандартного аркушу паперу. При цьому більшу площу на папері має займати саме ім’я. Прізвище викладачеві потрібно для оцінювання, а ім’я студента – для спілкування. Звертання до студента за прізвищем збільшує дистанцію, що буде заважати дискусії.

Презентація результатів аналізу представниками  малих груп.  Виконуючи роль доповідача від малої групи  студент формує навички виступу перед аудиторією, готовність взяти на себе відповідальність не тільки за результати власного аналізу ситуації але й за роботу всієї групи. Якщо процес презентації не контролювати, то можуть виникнути такі проблеми:

  • доповідачами від малих груп будуть виступати одні й ті ж студенти, що мають особистісні  лідерські характеристики;
  • презентації від деяких груп можуть  затягтися в часі;
  • обговорення може відхилитись від основної теми аналізу.

Викладач має контролювати, щоб  протягом семестру кожний із студентів групи зробив презентацію від малої групи.

Аналіз частини ситуаційних вправ, наведених в навчальному посібнику, передбачає спільні загальні риси. Наприклад,  при аналізі ситуаційно-аналітичної задачі  “Швидко їжа готується та не просто справа робиться” при презентації другою групою основні чинники зовнішнього середовища, які впливають  на діяльність компанії «Техніком», будуть повторюватись. Тому, доцільно щоб кожна наступна група доповнювала матеріали аналізу першої. Викладач або студент, який керує презентацією, має фіксувати основні змістовні елементи аналізу на дошці.

Загальна дискусія. Вибір спільного рішення проблемної ситуації. На цьому етапі обговорення на дошці вже є основні змістовні елементи, які необхідні для прийняття управлінського рішення або відповідей на поставлені в кейсі запитання.

Основним елементом цього етапу є міжгрупова дискусія. Основним завданням викладача – підтримка зацікавленості до ситуації, яка обговорюється. Викладач спрямовує дискусію таким чином, щоб було визначено та проаналізовано основні проблеми, які мають місце в конкретній ситуації; використані адекватні аналітичні методи для обробки інформації.

Ефективним можна вважати таке обговорення, коли студентами визначено кілька обґрунтованих варіантів вирішення ситуації. На дошці занотовується кожний з варіантів й уточнюються форми й умови прийняття управлінського рішення. Особливо важливим елементом цього етапу є класифікація висловлених студентами аргументів на користь прийнятого рішення та виокремлення їх, обґрунтування вибору розв’язання проблеми.  Студенти формулюють основні аргументи під час дискусії, а роль викладача зводиться до систематизації та остаточного обґрунтування цих аргументів [8].

Вибираючи шляхи вирішення проблеми, описаної в ситуаційній задачі, студенти мають орієнтуватись на наступні критерії [8]:

  • позитивні сторони прийнятого рішення;
  • передбачувані наслідки впровадження прийнятого рішення;
  • негативні умови його реалізації.

Умови, в яких ухвалюються рішення, або задаються викладачем або визначаються студентами, виходячи з проблемної ситуації, стану зовнішнього середовища організації та наявності об’єктивної інформації. Як і в практичному менеджменті, в кейс-стаді рішення ухвалюються за таких умов:

  • визначеності;
  • невизначеності;
  • ризику.

Студенти визначають, чи мають вони достатню кількість об’єктивних даних щодо можливих варіантів розвитку подій та конкретних умов. Якщо студенти визнають, що вони не визначили й не обговорили  усіх можливих альтернатив, а також ризику, пов’язаного з кожним варіантом та усіх  можливих наслідків  від ухваленого рішення, то рішення приймається за умов невизначеності. Якщо ухвалення рішення за кожною з альтернатив завдає потенційних збитків, то рішення приймається в умовах ризику. Викладач має контролювати, щоб всі аспекти  ситуації оцінювались  студентами логічно й раціонально.

Форму ухвалення спільного рішення визначає викладач. На протязі навчального курсу  «Основи менеджменту» викладач має спланувати розв’язання ситуаційних задач в групах взаємодії, групах «дельфі» й номінальних групах.

Прийняття управлінських рішень в групах взаємодії є найбільш поширеною формою вирішення ситуаційних задач. Малим групам студентів дається завдання ухвалити рішення з певної конкретної ситуації. Члени  малої групи мають дійти спільного висновку. Рішення кожної групи доповідають й потім за результатами обговорення студенти академічної групи мають дійти спільного висновку та ухвалити рішення. Підводним каменем цього методу виступає явище, яке в менеджменті отримало назву групового мислення. Як правило, таке мислення з’являється тоді, коли бажання досягти консенсусу переважає над бажанням ухвалити оптимальне рішення. Таке рішення не задовольняє ні організацію, ні менеджерів, ні власників [4]. 

Метод «дельфі», розроблений Rand Corporation, використовується з метою досягнення консенсусу в експертних оцінках й передбачає надання можливості висловити свої думки групі експертів, що працюють індивідуально в різних місцях [4].  При виборі управлінського рішення за цим методом академічну групу розділяють, наприклад, на п’ять малих груп. Чотири  групи є робочими, вони розробляють й приймають управлінське рішення, а п’ята група є експертною. Аналіз й варіанти управлінських рішень робочих груп усереднюється цією групою.  Експертна група може бути поділена за спеціалізаціями. Наприклад, хтось із студентів буде економістом-аналітиком, хтось психологом, хтось фахівцем з підприємницького права тощо.

Метод номінальних груп використовують у випадках, коли за планом роботи над ситуаційною вправою більшість часу має припадати на самостійну домашню роботу. При роботі в аудиторії студентів не поділяють на малі групи. «Домашні рішення» кожного студента оголошуються всій академічній групі, обговорюються, записуються на дошці. Студенти голосують за кожне рішення. Рішення, яке має найвищий рейтинг, визнається рішенням академічної групи.

Метод номінальних груп має кілька обмежень. По-перше, його можна застосовувати тільки в невеликих академічних групах. По-друге, завжди існує ймовірність того, що студенти, які доповідають останніми можуть «запозичити ідеї» попередників. Цей метод вимагає особливої ролі викладача, який має спрямовувати дискусію навколо ідеї ще до голосування.

Підбиття підсумків викладачем. Оцінка роботи студентів над кейсом. При підбитті підсумків роботи над ситуаційною вправою викладач підводить підсумки роботи, які включають:

  • анотоване формулювання проблеми;
  • основні аргументи та елементи аналізу, які вплинули на прийняття остаточного групового рішення;
  • формулювання ухваленого  групового рішення;
  • оцінка роботи академічної групи над ситуацією;
  • оцінка роботи окремих студентів.

Викладач має використовувати багатокомпонентний метод формування підсумкової оцінки роботи над ситуацією [1,25].  Складовими такого оцінювання виступають:

  1. Оцінка за домашню самостійну роботу: підготовка рефератів-оглядів; письмовий аналіз ситуації.
  2. Оцінка за участь в обговоренні кейсів в аудиторії: участь в підготовці групового проекту; проведення презентації; участь в дискусії.

При аналізі самостійної роботи, яка була виконана письмово увага викладача має  звертатись в першу чергу на повноту аналізу основних проблем кейсу; проведення розрахунків; використання адекватних аналітичних методів  при обробці інформації; оригінальність та ґрунтовність зроблених висновків; якість складених управлінських документів тощо.

При оцінці участі студента в дискусії оцінюється теоретична підготовка студента, аргументованість пропозицій, логічність, висування оригінальних альтернатив; підведення результатів аналізу в якості експерта, презентація доповіді.

Досвід практичної роботи із застосуванням кейсів свідчить про хибність оцінювання за активністю, коли оцінка ставиться за кількість виступів на протязі дискусії. Така практика може привести до того, що певна категорія «активних» студентів буде намагатись багато висловлюватись тільки тому, що велика кількість виступів, а не їх якість забезпечують високу підсумкову оцінку. Це може створити серйозні труднощі при необхідності структурованого обговорення та логічного просування до визначеної цілі [25]. 

Імітаційна (ділова) гра відноситься до інтерактивних методів навчання, який дещо нагадує дитячу гру. Така  гра відбувається в штучних умовах  мнимої, моделюючої, експериментальної ситуації.

Вперше імітаційне моделювання було використано у військовій справі  у вигляді маневрів й командно-штабних навчань. Імітації в умовах бізнес-середовища отримали назву ділових ігор. В центрі ділової гри-імітації, як правило, знаходиться  структура функціональних зв’язків в організації, бізнес-середовищі [7 ].

Ігрова, імітаційна  система відрізняється від реального управлінського аналога такими умовами [15]:

  1. Реальна інформація щодо організації (або ситуації) замінюється псевдо реальною інформацією.
  2. Для ділової гри характерний експериментальний характер, згідно якого стискується масштаб часу й спрощується організаційна структура організації.
  3. Учасники гри виконують ролі учасників управлінського процесу.

В навчальному курсі «Основи менеджменту» ділові ігри застосовуються з метою формування та вдосконалення вмінь  з технології прийняття управлінських рішень, організаційного проектування, аналізу управлінської ситуації, вибору стратегії, розробки тактичних й оперативних рішень. На протязі ділової гри студенти здійснюють різноманітні взаємодії: переговори, дискусії, публічні презентації матеріалів, запитання та відповіді тощо. Таким чином, створюються передумови  щодо освоєння ефективного комунікативного досвіду та розвитку комунікативної компетентності у [15]:

В навчальному посібнику представлено кілька ділових ігор:

  • Аналіз організаційної структури управління підприємством;
  • Алгоритм прийняття управлінського рішення;
  • Розробка управлінських рішень методом колективного генерування ідей;
  • Підготовка рекламного виступу;
  • Визначення керівного статусу членів команди;
  • Оцінка факторів сприяння  та опору змінам;
  • Техніки управління змінами, яких треба уникати;

та дві класичні імітаційні гри: «Політ на Місяць» й «Гра Роджера».

Проведення занять методом ділової гри включає такі етапи [8,14]:

  1. Підготовчий.
  2. Ігровий.
  3. Дискусійний.
  4. Заключний.

1. Підготовчий етап  включає формулювання  управлінської проблеми викладачем, опис викладачем умов ситуації й визначення ролей для учасників та визначення умов ситуації. При використанні даного навчального посібника знайомство з описом ситуації може відбуватись при самостійній підготовці до аудиторного заняття. Практичний досвід викладацької роботи свідчить, що деякі групи потребують   використання спеціальних методів «занурення» у гру.

2. Ігровий етап  включає проведення відповідних розрахунків, обговорення отриманих результатів або основних ключових моментів управлінської ситуації. Найважливішою частиною цього етапу постає презентація групових проектів (або управлінського рішення) та їх захист перед експертами.

3. Дискусійний етап включає між групову дискусію. В залежності від цілей заняття на заключному етапі може бути прийнято загальне рішення щодо подальшої стратегії діяльності, визначені оперативні рішення з реалізації стратегії.

 На даному етапі ділової (імітаційної) гри може виникнути конфронтація різних думок та поглядів, витоками цього явища виступає різний життєвий  досвід, різний рівень теоретичних й практичних знань, індивідуальні психологічні особливості учасників гри. Така різноманітність важлива для розвитку проблемного мислення студентів. В невеликих академічних групах (до 20 осіб) дискусія може проводитись з усією групою. Якщо практичне заняття проводиться в більшій академічній групі, то бажано студентів розподілити по групах за уподобаннями та підходами до вирішення проблеми. Кількахвилинне обговорення у таких групах сприятиме поглибленню аргументації, обґрунтуванню прийнятого рішення [8].

 Основні завдання такої дискусії полягають у [15]:

  • встановлення проблем, явищ, що мали місце у грі;
  • аналіз запропонованих варіантів рішень проблеми з їх аргументацією;
  • оцінка прийнятих рішень, їх ефективності, моральність й ціннісний смисл;
  • визначення відповідностей гри до реального життя;
  • виявлення причин позитивної та негативної поведінки учасників у грі;
  • встановлення, чи мають місце в реальному житті подібні зразки поведінки;
  • надання пропозицій щодо поліпшення дій учасників гри задля покращення результату;
  • визначення, який урок від ділової гри можна отримати для професійної діяльності.

Для проведення між групової дискусії  доцільно підготувати комунікативне поле [15] у вигляді:

  1. Місця для доповідей й презентацій:  трибуна (кафедра); графопроектор, плівка з фломастерами; дошка, флетчарти; указка .
  2. Спеціальний стіл та необхідні аксесуари для експертів.
  3. Місце для ведучого дискусії або керівника гри та його помічника.

На перших практичних заняттях проводити дискусію має викладач, проте наприкінці навчального курсу або при проведенні ділової гри при навчальній практиці проведення дискусії можна доручити студентові.

При проведенні дискусії найважливішим для викладача є вміння  ставити питання, які задаються з метою досягнення остаточної цілі або виявлення рівню розуміння проблеми всіма учасниками навчального процесу  [15]. Такі питання допомагають підвищити рівень зацікавленості студентів у розв’язанні проблеми, змінити темпи отримання інформації, концентрують увагу на певному аспекті проблеми, стимулюють та заохочують до виступів.

При проведенні дискусії викладач має пам’ятати, що значна кількість закритих запитань, які потребують однозначних відповідей типу «так» або «ні» пригальмовують дискусію. Двосторонні комунікації вимагають відкритих запитань. Наприклад: «Чому  ситуація, коли …… можлива в реальному  житті?». Якщо група не може дійти висновку, який вимагає мета заняття, то викладач може застосовувати навідні питання.

Алгоритм проведення дискусії наступний:

  1. Вступне слово викладача  або керівника дискусії з числа студентів.  Інформація про основні цілі дискусії, процедурах, регламенті, правилах.
  2. Доповіді — презентації   від представників груп або індивідуальні виступи від окремих студентів (в малих академічних групах). 
  3. Запитання від членів інших груп, які виконують ігрові ролі опонентів, адвокатів диявола та експертів. 
  4. Виступи опонентів. 
  5. Заключне слово доповідачів від груп. 

В ділових (імітаційних) іграх студенти виконують наступні ролі:

  • учасника малої групи, з числа якої обирається  студент, який буде робити презентацію;
  • ведучий гри та його помічник;
  • експертна група. Ролі членів експертної групи також може бути розподілено. Опоненти й адвокати диявола приймають участь в між груповій дискусії.  Загальні експерти основну увагу зосереджують на оцінюванні результатів презентації, проектів, роботи всієї групи та окремих її учасників.

Практичний досвід викладача з навчальної дисципліни «Основи менеджменту» свідчить, що на першій діловій грі студенти не готові до якісного виконання ролей опонентів та адвокатів диявола, тому доцільно роздавати таблички з рекомендаціями щодо виконання  ролей. 

Звичайно, що на першій діловій грі ролі для експертів може розподілити викладач, виходячи з психолого-особистісних характеристик студентів. В середині навчального курсу  експертні роли  можна написати на маленьких табличках й дозволити студентам «витягувати» її наосліп. Такий підхід активізує ділову гру, надає їй азарту. Проте, по закінченні навчального курсу кожний студент має «програти» всі ролі, тому що в його менеджерському житті він буде і експертом, і опонентом, і адвокатом диявола.

Далі  ми наводимо  зразки карток з рекомендаціями для виконання експертних ролей.

Картка 1.

 

Рекомендації щодо виконання  ролі опонентаОпонент (від лат. opponens — людина, що заперечує). На цю роль покладається завдання виступу з аналізом презентації та проекту. Виступ має бути поділено та такі розділи:

  • загальна ідея проекту;
  • позитивні риси проекту;
  • недоліки проекту;
  • аналіз презентації: оцінка доповіді; позитивні та негативні риси виступу;
  • обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення проекту.

 

 

Картка 2.

Рекомендації щодо виконання  ролі адвоката диявола  Адвокат диявола – учасник дискусії, який за своєю роллю має висловлювати тільки негативні аргументи, добирати факти, які спростовують  основні ідеї проекту або управлінського рішення.

       Адвокат диявола має обґрунтувати й доказати чому проект, управлінське рішення не реально, його неможливо здійснити та втілити в роботу організації, команди, наслідки від впровадження такого рішення будуть чинити негативний вплив на діяльність компанії.

       Проект (управлінське рішення) вважається ефективним, якщо буде доказано безпідставність аргументів диявола.

 


Картка 3.

Рекомендації щодо виконання  ролі загального експерта 

         Загальні експерти дають оцінку роботи в малих групах, якості  проекту й презентації, дискусії.

         Оцінку роботи в малих групах загальні експерти оцінюють за такими чинниками:

  • що заважало досягненню згоди  та прийняттю спільного групового рішення;
  • хто був лідером при обговоренні проблеми, за якими ознаками виявлено лідерство;
  • хто  з членів групи домінував й  не аргументовано нав’язував свою думку;
  • яка атмосфера панувала в групі при обговоренні проблеми.

Робота в груп оцінюється за 2 складовими: індивідуальний індекс та визначення рейтингу групи [15, 6].

     Індивідуальний индекс визначається  як середнє значення всіх показників оцінки роботи учасника групи. Кожний з показників оцінюється за  5 бальною шкалою. Показники, за якими проводиться оцінювання:

  1. Здатність до співробітництва.
  2. Вміння переконувати.
  3. Самоконтроль.
  4. Вміння слухати співрозмовника.
  5. Новизна й обґрунтованість  висловлених пропозицій.
  6. Аргументація й контраргументація.
  7. Етичність поведінки.

    Визначення рейтингу групи проводиться аналогічно оцінюванню індивідуальної роботи по такими критеріями:

  1. Новизна проекту ( управлінського рішення).
  2. Обґрунтованість проекту.
  3. Якість презентації.
  4. Задіяність членів групи в розробці проекту.
  5. Практична реалізуємість проекту (управлінського рішення).
  6. Ефективність прогнозів.
  7. Аргументація в контраргументація в дискусії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бажано, щоб результати роботи загальних експертів було занотовано в спеціальних таблицях. При роботі в аудиторії загальні експерти можуть робити тільки нотатки. Розробка загальних  таблиць може бути  домашнім самостійним завданням. В такому випадку загальна оцінка результатів переноситься на наступне практичне заняття.

 

  1. Заключний етап. На цьому етапі проводиться оцінка дій й рішень, прийнятих у процесі гри.

Після проведення кожної презентації експерти індивідуально оцінюють роботу групи. Для наочності оцінювання й активізації уваги до своєї роботи  виставляти оцінки можна шляхом підняття карток з балами. Загальна експертна оцінка є середнім експертним балом.

Оцінку роботи окремих студентів й груп можуть провести  як експерти, так й члени інших команд. Після кожної доповіді – презентації групам надається хвилина на підготовку репліки-оцінки, що розробляються колективно, потім всі групи, за винятком тієї, яка робила доповідь, висловлюють свою думку, ставлять команді окремий бал за презентацію й окремо оцінюють проект ( управлінське рішення)   [15].

Таким чином, кожна команда, яка робила презентацію отримує три оцінки: оцінку від викладача; оцінку від експертів; оцінку від груп, які приймали участь в грі. Якщо роль ведучого виконував не викладач, то він теж має оцінити роботу всіх учасників гри: гравців, тих хто робив презентації, експертів.

Загальну оцінку роботи, оцінку роботи окремих груп, окремих студентів й самих експертів проводить викладач. До такої оцінки можна провести невеличке обговорення з приводу того, які загальні помилки були зроблені групами, яким чином можна уникати цих помилок, які основні  результати гри, основні її досягнення. Викладач робить загальний аналіз ділової гри, всіх її етапів, підсумовує  досягнення   основних цілей практичного заняття.

 Рольова гра (role playing), інсценізація, метод інсценівки  базується на навчальному ефекті сумісного розігрування умовної ролі. 

Автор теорії ролей Дж. Морено відзначав, що слово роль походить від латинського rotula ( невеличке колесо або кругла колода), яке пізніше стало означати скручений в трубочку  аркуш паперу з записом тексту п’єси для акторів. З XYI – XYII ст. під роллю стали розуміти гру акторів. Поняття рольових ігор з’явилось в ХХ сторіччі. Прототипом ситуаційно-рольових ігор стали імпровізовані драматичні ігри за заданою темою, розроблені Дж. Морено в 1946 році [15].

Рольові ігри як спосіб інтерактивного навчання використовуються  з метою формування вмінь прийняття управлінського рішення в конкретній ситуації, навичок поведінки в великих й малих групах, конструктивної взаємодії, управління конфліктами, формування адекватного само сприйняття та сприйняття інших учасників ділової ситуації.

Для рольових ігор створюються штучні умови, ролі виконують лише частина студентів,  решта виступає в якості спостерігачів, що приймає участь в аналізі гри «акторів»,  самої ситуації.

Алгоритм підготовки та проведення рольової гри представлено на рис. 16.2.

Як і при застосування кейс-стаді, при проведенні першої рольової гри викладач знайомить студентів із сутністю та особливостями даного методу та ситуацією.  В рольовій грі визначаються тільки сюжет та ролі.  Інструкція до ролі  видається кожному «актору» й має містити опис ситуації з боку даного виконавця, проте не ставити жорстких меж, які можуть завадити йому зіграти власне бачення ситуації.

Викладач має проінструктувати тих, хто спостерігає за грою, сформувати їх задачі. Як правило для них визначаються жорсткі правила, за якими спостерігачі не можуть демонструвати свою реакцію на гру «акторів», втручатись  протягом дії «спектаклю».  Вони записують позитивні та

Підготовка до рольової гри.
Пояснення викладачем суті методу.Пояснення викладачем суті даної рольової гри. Розподіл ролей.
Інсценізація
Дискусія над проблемою
Оцінка інсценізації учасниками гри

 

 

 

 

 

 

Оцінка викладачем роботи студентів

 

Рис.16.2 Алгоритм опрацювання рольової гри

негативні дії кожного виконавця в зошит й приймають участь в аналізі та обговоренні.

Розподіл ролей між учасниками гри може проводити як викладач так і призначати на ролі за власним бажанням.  А.П.Панфілова пропонує впроваджувати в навчальному процесі 2 варіанти розподілу ролей.

За першим варіантом  — ролі розподіляються між кількома студентами, а всі інші  — спостерігачі. «Актори» виконують ролі так, як вважають за потрібне, самостійно визначають   стратегію   поведінки, формують   власний

вербальний сценарій. Вони можуть імпровізувати, виходячи з власного бачення ситуації. В таких рольових іграх студенти грають самих себе, демонструють свій стиль поведінки, виходять з власних цінностей, емоційної культури, компетентності або наслідують чиюсь поведінку.

За другим варіантом, викладач знайомить студентів із загальною ситуацією і вони за власним уподобанням розподіляються на невеликі групи однодумців. Кожна група бере на себе окрему роль, вона визначає яким чином її потрібно виконувати, обирає актора на виконання ролі, вболіває за нього.  

Для проведення  рольової гри може знадобитись реквізит, який можуть підготувати самі студенти. При теоретичному навчанні тривалість сценки має не перевищувати 15 хвилин. Така тривалість обумовлена не тільки браком часу при аудиторному навчанні, проте й  фізіологічними особливостями людини щодо зосередження уваги. При проведенні  рольових ігор на протязі навчальної практики тривалість інсценізації може бути збільшено.

Після виконання інсценізації проводиться дискусія. Якщо людина є безпосереднім учасником ситуації, то вона її сприймає інакше, аніж тоді коли  ззовні спостерігає за подіями. Тому, при проведенні рольових ігор, доречно використовувати відео зйомки.  Якщо  проводилась відео зйомка, то першими аналіз рольової гри  дають самі виконавці, а вже потім спостерігачі. Вони мають оцінити поведінку  кожного з виконавців, визначити стиль їх поведінки. Викладач має не втручатись, а управляти дискусією. Наприкінці заняття викладач має надати критичну оцінку підсумків рольового спілкування, визначити який досвід, який набули студенти,  пояснити причини неправильного прийняття рішення.

Якщо при проведенні рольової гри між виконавцями виник конфлікт, то доцільно разом із студентами з’ясувати причини його виникнення, ступінь  його руйнівності, надати психолого-педагогічну підтримку тим, кого образили. 

В навчальному курсі «Основи менеджменту» рольові ігри використовують поряд з іншими інтерактивними методами навчання. Основним принципом  при викладанні навчальної дисципліни має стати використання всього арсеналу агротехнічного менеджменту.

Список використаної та рекомендованої літератури

  1. Бай С.І., Іванова І.В., Микитенко Н.В. Операційний менеджмент. Практикум: Навч. посіб.-К.: Київ. нац. торг. економ. ун-т, 2004.- 187 с.
  2. Бельчиков Я.М., Бирштейн М.М. Деловые игры. — Рига: Авотс, 1989,- 304 с.
  3. Глухов В.В., Кобыщев А.Н., Козлов А.В. Ситуационный анализ (деловые игры для менеджмента)//Уч. пособие.- Ред..В.В.Глухов.-СПб.: Специальная литература, 1999.- 223 с.
  4. Ґріфін Р., Яцура В. Основи менеджменту: Підручник/ Наук. ред. В.Яцура, Д.Олесневич.- Львів: БаК, 2001.- 624 с.
  5. Кавтарадзе Д.Н. Обучение и игра. Введение в активне методы обучения.- М.: МПСИ, из-во «Флинта», 1998.- 192 с.
  6. Казанцев А.К., Подлесных В.И., Серова Л.С. Практический менеджмент: В деловых играх, хозяйственных ситуациях и тестах: Учебное пособие.-М.: ИНФРА-М, 1998.- 367 с.
  7. Кларин М.В. Корпоративный тренинг от А до Я: Науч.-практ. пособие.- М.: Дело, 2000.-224 с.
  8. Ковальчук Г.О. Активізація навчання в економічній освіті: Навч.пос.-Вид.2.-К.:КНЕУ, 2003.-298 с.
  9. Козаков В.А., Лісун Н.Р., Ковальчук Г.О. Сучасні тренінгові методи. Проект за програмою TACIS.-К., 1996.
  10. Козина И. Особенности стратегии case-study при изучении производственных отношений на промышленных предприятиях России //Предприятие и рынок: динамика управления трудовых отношений в переходной период. М.: РОССПЭН, 1997.- С. 30-60
  11. Матросова Л.Н.  Деловая игра: модель и метод//Магистр.-1997.- № 1.-С.15-31
  12. Ментс М.Ван Эффективное использование ролевых игр в тренинге/пер. с англ.- СПб.: Питер, 2001.-208 с.
  13. Найдьонов І.М., Гнатюк А.І. Методика викладання фінансово-економічних дисциплін: Навч. пос. — К.: Вид-во Купріянова О.О.- 2002.- 384 с.
  14. Панфилова А.П. Игротехнический менеджмент. Интерактивные технологии для обучения и организационного развития персонала: Учебное пособие.- СПб: ИВЭСЭП, «Знание», 2003.- 536 с.
  15. Панфилова А.П., Громова Л.А., Богачек И.А., Абчук В.А. Основы менеджмента. Полное руководство по кейс-технологиям / Под ред. проф. Соломина В.П. – СПб.: Питер, 2004.
  16. Платов В.Я. Деловые игры: разработка, организация и проведение. Учебник.-  М.: Профиздат, 1991.-192 с.
  17. Проблемно-деловая игра как метод управления общественным развитием/ Сб. ред.. В.Н.Южаков, Т.П.Фокина, О.В.Шимельфенинг.-Саратов,: Из-во Сарат.ун-та, 1989.- 100с.
  18. Романов П.В. Стратегия кейс-стади в исследовании социальных служб// Социологические исследования.- 2005.- №4.- С.101-110
  19. Рэс Ф., Смит Б. 500 лучших советов тренеру/ Пер. с англ..- СПб.: Питер, 2001.-128 с.
  20. Сангадиева И.Г., Новолодская Г.И. Методические указания по составлению «кейс-стади» по курсу экономики. Улан-Удэ, Изд-во Восточно-Сибирского государственного технологического университета, 2005.-16 с.
  21. Сыроежкин И.М., Вербицький А.А. Методика разработки и использования деловых игр как форма активного обучения студентов.-М.: НИИВШ, 1981.- 235 с.
  22. Фливберг Бент О недоразумениях, связанных с кейс-стади// Социологические исследования.- 2005.- №4.- С.110-120
  23. Хрупкий Е.А. Организация проведения деловых игр: Учебн.-метод.пособие для преподавателей.-М.:Высш.шк., 1991.- 320 с.
  24. Чичмели И.В. Игры для менеджеров любого возраста// www.training.net
  25. Шеремета П.М., Каніщенко Л.Г. Кейс-метод: з досвіду викладання в українській бізнес-школі/ За ред. О.І. Сидоренка. — 2-е видання.-К.: Центр інновацій та розвитку, 1999.-80 с.
Рубрика: Статьи | Добавить комментарий

Аналіз системи маркетингових комунікацій на фармацевтичному ринку України

 

РОЗВИТОК СИСТЕМИ МАРКЕТИНГ- КОМУНІКАЦІЙ НА ФАРМАЦЕВТИЧНОМУ РИНКУ УКРАЇНИ

Опубліковано: Баєва О.В. Аналіз системи маркетингових комунікацій на фармацевтичному ринку України// В кн..:  Маркетинг і логістика в системі менеджменту. Тези доповідей 5 Міжнародної науково-практичної конференції. — Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2004.- С.8-10.

       Одне з основних місць в системі маркетинг-комунікацій на фармацевтичному ринку України займає реклама лікарських засобів, принципи організації якої підпорядковані міжнародним засадам та  вітчизняній нормативно-правовій базі.

       Зважаючи на тенденцію збільшення кількості ятрогенних захворювань та запізнілих звертань до лікаря внаслідок самолікування за рекламою, Законом України “Про рекламу” заборонено розміщувати  в рекламі лікарських засобів відомості, які можуть створити враження, що при використанні препарату немає необхідності звертатись за консультацією до лікаря. Вищезазначений принцип має дотримуватись при всіх видах реклами фармацевтичних препаратів. Інші  організаційно-правові принципи реклами лікарських засобів обумовлені кваліфікаційними ознаками, в основу яких покладено канали збуту.

        За першою кваліфікаційною ознакою рекламна політика має формуватись в залежності від напрямку маркетингових комунікацій. Поділяють два напрями реклами : орієнтовану на безпосереднього споживача (пацієнта або його представника)  та на лікувально-профілактичні заклади  або лікарів, які  виступають посередником між виробником та споживачем рекламованої продукції. Останній напрям маркетинг-комунікацій не підпорядковується  Закону України “Про рекламу”, а визначається окремим наказом Міністерства охорони здоров’я України за № 117 від 10.06.1997 р.

        Друга класифікаційна ознака маркетинг-комунікацій на  фармацевтичному ринку орієнтована на рекламу рецептурних та безрецептурних лікарських засобів. Реклама рецептурних лікарських засобів орієнтована на посередників ( лікарів, лікувально-профілактичні установи), а не на безпосередніх споживачів. Нормативна база реклами рецептурних лікарських засобів передбачає необхідність надання інформації не тільки щодо фармакотерапевтичних властивостей препарату, але й протипоказань до застосування, можливих побічних ефектів.

        Незалежна Фармацевтична асоціація Європи ставить додаткові вимоги щодо реклами лікарських засобів: результати клінічних випробувань фармацевтичних препаратів мають бути опубліковані в спеціалізованих наукових та науково-практичних виданнях. При цьому, в рекламі необхідно наводити посилання на відповідні літературні джерела.

        Специфіка лікувально-профілактичної діяльності в Україні полягає у великій відносній частці як закладів, так і окремих лікарів, які поряд з лікувальною займаються і науково-дослідною роботою. Для лікаря-науковця реклама лікарського засобу, складена згідно вимог НФАЄ – це  надійне джерело інформації. З другого боку, сама по собі стаття в спеціалізованому науковому виданні – це теж один із методів комунікативного маркетингу, що позитивно впливає на продаж фармацевтичного препарату.

       Оскільки до групи рецептурних лікарських засобів  відносяться фармацевтичні препарати неконтрольоване вживання яких може викликати ускладнення або наносити шкоду здоров’я, їх реклама орієнтована на посередників і має обмежений перелік комунікативних каналів: наукові та науково-практичні видання; медичні симпозіуми, конференції та семінари; виступи представників від виробника продукції або посередника на лікарських конференціях, які регулярно проводяться в державних лікувально-профілактичних установах.

     Безпосередній споживач має отримувати інформацію стосовно використання рецептурних лікарських засобів від лікуючого лікаря, який в даному випадку виступає як посередник між споживачем та виробником продукції. Пропонуючи пацієнту той або інший лікарський засіб, лікар має дотримуватись принципу інформованої згоди, загальні засади якої задекларовані в ст.39  Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” та укладаються з Декларацією про права пацієнта, яка була проголошена 34-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю в 1981 році (Лісабон, Португалія). Згідно вищеназваних документів, лікар зобов’язаний надати інформацію пацієнту, у доступній для нього формі, відповідній до його освіти, не тільки щодо лікувального ефекту, проте й альтернативних методів лікування, включаючи ризик та потенціальні “плюси” та “мінуси” щодо  кожного  запропонованого лікарського засобу.

       Комунікаційний маркетинг на фармацевтичному ринку рецептурних лікарських засобів в якості посередників включає не тільки лікувально-профілактичні установи та лікарів, а ще цілу низку посередників, кількість яких залежить від структури каналів збуту. За структурою комунікаційні маркетингові канали можна поділити за наступними видами:

*  Виробник   Медичні заклади (Лікарі) Пацієнт

*  Виробник   Оптовий посередник         Медичні заклади (Лікарі)      Пацієнт

       За першою схемою виробники лікарських засобів доручають своїм торговим представникам відвідування медичних закладів або окремих лікарів, залишають їм зразки продукції, надають необхідну інформацію щодо застосування лікарського засобу. За цією схемою посередник ( міжлікарняні аптеки або мережа роздрібних аптек) має бути присутнім  в каналі збуту продукції, проте участі в комунікативному маркетингу рецептурних фармацевтичних препаратів  не приймає.

       За другою схемою, в якості оптового посередника можуть виступати крупні компанії дистриб’ютори, які отримують великі партії достатнього асортименту фармакологічної продукції від вітчизняних та іноземних виробників. На фармацевтичному ринку України плідно працюють Біокон, Гедеон Ріхтер-Укрфарм, Альба Україна та інші. Інформація від них  може поступати безпосередньо до медичних закладів або через оптових посередників, аптечні склади, власну роздрібну мережу торгово-оптових посередників. Тобто,  в другій схемі оптовий посередник є багатокомпонентним.

        Комунікативний маркетинг на фармацевтичному ринку безрецептурних лікарських засобів має специфічний характер, тобто фармацевтичні препарати не можуть бути предметом прямого продажу. До них не можна застосовувати такі методи як директ-маркетинг, телефон-маркетинг або продаж за оголошенням. Тому на  фармацевтичному ринку застосовують непрямий метод, який  полягає в поступовому просуванні лікарських засобів від виробника до пацієнта або його представника.

         В комунікативних каналах маркетингу безрецептурних лікарських засобів особливе інформаційне навантаження припадає на провізорів, які являють з’єднувальну ланку між виробником, посередником та споживачем. Вони не тільки забезпечують рекламу фармацевтичного препарату в аптеці, але й виконують певну роботу щодо зворотного зв’язку. Провізор виконує роль експерта при вивченні попиту на лікарський засіб, вимог щодо ціни, якості, методу споживання, періодичності, тривалості курсу, форми ( таблетований, розчин), категорії споживачів ( дорослі, діти) , а також узагальнює реакцію споживачів на нові лікарські засоби.

Рубрика: Медицинский менеджмент: книги, учебники, статьи | Добавить комментарий

СПЕЦИФІКА КОНКУРЕНТНИХ ВІДНОСИН В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

УДК  614.2:338.24.021.8+ 614.2.001.73(4) + 681.3.07

 

Баєва О.В., доктор біологічних наук, професор

Міжрегіональна академія управління персоналом

СПЕЦИФІКА КОНКУРЕНТНИХ ВІДНОСИН В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

      Проведено аналіз специфіки маркетингу в галузі охорони здоров’я та стан конкуренції на ринку медичних послуг  в умовах України. Досліджено чинники, які заважають розвитку конкуренції в галузі. Розглянуті міжнародні засади формування конкурентного тиску на ринку медичних послуг та медичного сервісу.

          Маркетинг в галузі охорони здоров’я складається з п’яти самостійних напрямів : маркетинг медичних послуг; маркетинг медикаментозних препаратів; маркетинг медичної техніки; маркетинг медичних  та біологічних технологій; маркетинг наукових медичних ідей.

         Підвищена увага до маркетингу медичних послуг обумовлена реформуванням системи охорони здоров’я, яке відбувається у більшості країн з розвинутою системою охорони здоров’я. Реформи в галузі були розпочаті у  80-х роках у зв’язку з економічним застоєм, який призвів до скорочення витрат в  галузі страхової медицини та збільшення питомої частки приватної медицини.

       Міжнародний досвід управління маркетингом медичних послуг звертає увагу на необхідність врахування специфіки галузі і доцільність його формування виходячи з принципу комплексного підходу, який включає вивчення та прогнозування ринку медичних послуг, розробку методів просування послуг на ринку, визначення ефективної цінової політики, систему інформаційного забезпечення, формування та підтримку іміджу медичної установи.

      В Україні прогнозується позитивна динаміка росту  споживчого попиту на медичні послуги, яка обумовлена загальним погіршенням  стану здоров’я населення, збільшенням народжуваності. В останні роки в суспільстві відмічається позитивна тенденція щодо іміджу здорової людини. Остання підвищує попит на профілактичні медичні послуги. Профілактичні послуги переважають в приватному секторі медико-санітарної допомоги. Щодо лікування, то тенденція спостерігається дещо інша. Опитування понад 2000 респондентів дозволили зробити висновок про існування двох факторів, що заважають звертанню потенційних пацієнтів та їх представників у приватні медичні установи: обмеженість в коштах і сумнів в якості приватної медичної допомоги. Останній пацієнти пояснюють  практикою призначення приватними лікарями необґрунтовано великої кількості діагностичних процедур і схильності до дорогих медичних технологій. Понад 73% опитуваних, при відсутності браку коштів, зволіли б звернутись в державну лікарню, додатково сплативши послуги лікаря та середнього медичного персоналу. Більшість з потенційних пацієнтів виявили бажання додатково сплачувати поліпшений медичний сервіс в державних лікарнях : спеціально обладнані палати; харчування; послуги доглядальниць та інше.

       Таким чином, аналіз ринку медичних послуг показує на специфічні особливості системи охорони здоров’я  України: підвищення захворюваності населення; достатній за якістю медичний сервіс у державних лікувально-профілактичних установах; недовіра населення  щодо якості  медичних послуг на  існуючому приватному ринку медичних послуг; відсутності системи соціального медичного страхування.

       Проблеми конкуренції на ринку медичних послуг в Україні  мають не тільки національні, але і   галузеві особливості. Ще в 1994 році Е.Тайсберг з співав. звернули увагу на специфіку конкуренції в галузі надання медичних послуг. Охорона здоров’я — це галузь з високим рівнем впровадження інновацій, проте незважаючи на успіхи конкуренції в справі впровадження нових медичних технологій, які значно підвищують якість медичної допомоги, їх вплив на зниження витрат є мінімальним. Система стимулів в галузі охорони здоров’я вступає в протиріччя з фундаментальними законами конкурентної боротьби. На ринку медичних послуг ціни можуть залишатись високими навіть за умов перенасиченої пропозиції, а технології дорого коштують навіть коли застосовуються повсюдно. Медичні заклади та лікарі не мають нестачі в пацієнтах навіть тоді коли вимагають явно непомірні ціни і не підвищують, а іноді навіть знижують  якість медичної допомоги. Тобто, можна  з упевненістю констатувати, що існуючи системи охорони здоров’я  самі створюють умови для непродуктивної конкуренції.

       Спільні проблеми на ринку медичних послуг при різних системах організації та фінансування галузі охорони здоров’я обумовлені специфікою конкурентних сил. Класична концепція стратегії конкуренції М.Портера  припускає, що сили які формують конкурентне середовище послуги та її конкурентні можливості об’єднуються в п’ять груп: конкурентні сили виробників аналогічної продукції; постачальники матеріалів та комплектуючих; покупці продукту або послуги; потенційні виробники аналогічної продукції; виробники продуктів-замінників. В умовах ринку медичних послуг виробник послуг рідко виступає єдиною командою, інтереси його членів можуть  не співпадати.

     В умовах страхової медицини багатофакторним є споживач медичної послуги. В більшості інших галузей споживач сам приймає рішення щодо покупки. В системі страхової медицини спостерігається багаторівневий споживач:

  • власники фірм, які купують медичне обслуговування для своїх співробітників;
  • непрямі клієнти (страхові компанії), які збирають страхові внески й сплачують роботу медичних закладів;
  • пацієнти, які отримують медичну допомогу.

        Тобто, рішення про покупку медичної послуги, її сплату та її споживання приймають різні категорії споживачів, які керуються різними інтересами. Інтереси споживача  медичних послуг суперечать інтересам надавача медичних послуг ( лікаря). Власник фірми зацікавлений в сплаті мінімальних страхових внесків за належне медичне обслуговування. Непрямий клієнт – в тому, щоб на лікування пацієнта було витрачено менше коштів, ніж сплачено у вигляді страхових внесків. Пацієнт, якого було застраховано, зацікавлений в отриманні якісного медичного обслуговування, незалежно від його вартості. Надавач медичних послуг зацікавлений в тому, щоб пацієнти отримали якнайбільший  об’єм медичних послуг. В ряді випадків конфлікт інтересів між платниками та споживачами спонукує перших виступати в ролі антагоніста  до пацієнта, якому потрібне високо вартісне лікування (Margois M.S.,Long S.Y.,1997).

      В умовах ринку медичних послуг, який формується в Україні, конкурентами мають виступати державний та приватний сектори охорони здоров’я. Невеликий відсоток потенційних пацієнтів, які мають фінансові можливості для звертання до приватної медичної допомоги, не спонукає  до пошуку шляхів скорочення витрат для розширення сегменту ринку. Більшість приватних медичних установ орієнтована на встановлення непомірно високих цін за медичні послуги та повну “розкрутку” своїх пацієнтів. Тому частка населення з середнім рівнем прибутку орієнтована на медичну допомогу в державній лікарні. Медична допомога в державній лікарні безкоштовна і пацієнт воліє сплатити безпосередньо лікуючому лікарю тільки за підвищену увагу до свого недугу. До того ж над керівником державного медичного закладу  гостро не стоїть проблема рентабельності і тому він не рекомендує лікарям призначати пацієнтам комплекс високо вартісних діагностичних заходів. Така система поза касової оплати медичних послуг гальмує формування ринку медичних послуг.

      Іншим чинником, що заважає розвитку конкуренції в галузі охорони здоров’я є нестача інформації про медичні послуги, які надають лікувально-профілактичні заклади. В більшості інших галузей є певні можливості в порівнянні якісних характеристик та цін на продукцію від різних виробників. В галузі надання медичних послуг результат залежить не тільки від призначеного лікування, але й індивідуальних особливостей організму, анамнезу захворювання, ступеню   розвитку захворювання та багатьох інших чинників. Відсутність точних та значимих показників про якість надання медичної допомоги утрудняє процес прийняття рішення. Ситуація ускладнюється і тим, що захворювання, за лікування яких кожен  ладен заплатити останні гроші, зустрічаються в житті не так часто. У здебільшого відсотку пацієнтів це захворювання з негативним прогнозом, наприклад ракова пухлина або інсульт. У більшості людей просто немає практичного досвіду з обрання якісної медичної допомоги.  Така відсутність порівняльної інформації в системі медичного обслуговування створює стимули для конкуренції, що лежать на поверхні: сучасне обладнання; високий рівень медичного сервісу; великий перелік медичних послуг; залучення лікарів з вченими ступенями та званнями; високі ціни.

       Лікарі – терапевти, державних і приватних лікувально-профілактичних установ, зіштовхуються із цілою системою зовнішньої мотивації для призначення своїм пацієнтам діагностичних процедур у приватних діагностичних центрах або  платних медичних послуг, які надаються державним медичним закладом. Окрім цього для лікаря існує система стимулів для призначення покупки певних медикаментозних засобів в певних аптеках. Вихід для української системи охорони здоров’я бачиться у підвищенні заробітної платні в державних лікувально-профілактичних закладах, хоча б до рівня середньої по республіці.

        Існує і інша причина пригнічення конкурентних позицій та  збільшення витрат в приватному секторі медичного обслуговування. Погроза постановки неправильного діагнозу або лікування, індивідуальних особливостей організму пацієнта, що можуть привести до виникнення ятрогенного захворювання або просто допущення лікарської помилки, привели до практики страхування медичної відповідальності. Страхування медичної відповідальності стало складовою при формуванні ціни на медичні послуги. З іншого боку, можливість бути притягнутим до судової відповідальності за лікарські помилки, приводить до варіанту “перестравочної” медицини, коли призначається занадто  велика кількість діагностичних процедур, консультацій у лікарів-спеціалістів, консиліумів. За даними R.A. Reynolds et.al. (1987) збільшення витрат за рахунок перестраховочної медицини перевищує один відсоток загальних затрат на охорону здоров’я.

      Конкуренція, яка зазвичай є могутнім механізмом підвищення якості та скорочення видатків, у системі охорони здоров’я може приводити до їх зростання. Проте, основна проблема заключається у перекрученій системі стимулів, яка дозволяє провайдерам, платникам та постачальникам медикаментозних засобів та медичного обладнання без бідно існувати в той час, коли крива затрат невтримно повзе нагору (М.Портер,2000).

     Таким чином, удосконалення організації системи охорони здоров’я, яка буде здатна посилити конкурентні відносини в галузі, має включати доступність системи інформації про можливі варіанти надання медичної допомоги, більш широкого впровадження в практичну медицину  міжнародного права пацієнта щодо інформованої згоди, за якої пацієнту повинна бути надана вся інформація про варіанти діагностики та лікування. Впровадження нових технологій та інновацій гарантує динамізм системі охорони здоров’я, що також забезпечити діючу конкуренцію в галузі.

Список використаної літератури:

  1. Портер М. Конкуренция: М.:Изд.дом “Вильямс”, 2000.-495 с.
  2. Айсберг Є.О., ПортерМ., Браун Г. Как активизировать конкуренцию в здравоохранении.-В кн..:  Конкуренция: М.:Изд.дом “Вильямс”, 2000.-495 с.
  3. Margois M.S.,Long S.Y. Federalism and health system reform// JAMA.- 1997.- Vol.278.- N.6.- P.514-517.
  4. Reynolds R.A., Rizzo J.A., Gonzalez M.L. The cost of Medical Professional Liability.-JAMA.-1987.-V.257.-P.2776-2781.

 

Опубліковано: Баєва О.В. Специфіка конкурентних відносин в галузі охорони здоров’я  В кн.: «Концептуальні засади формування менеджменту в Україні»: Зб.матер.Всеукраїнської наук.-практ.конф. – К.:  МАУП, 2006.-С.163-167.

Рубрика: Медицинский менеджмент: книги, учебники, статьи | Добавить комментарий

Аналіз соціально-економічного досвіду із запровадження страхової медицини

О.В. БАЄВА

АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ДОСВІДУ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ ІЗ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СТРАХОВОЇ МЕДИЦИНИ

         Реформування галузі охорони здоров’я – як основний чинник впровадження страхової медицини.  Перехід до ринкової економіки в країнах Центральної та Східної Європи певним чином позначився на галузі охорони здоров’я. Головним чином  це проявилось у набутті медичними установами рис самостійного господарюючого суб’єкту, зміні характеру її економічних зв’язків, формуванні конкурентного середовища на ринку медичних послуг. Цей час цілком правомірно можна охарактеризувати, як період реформування галузі охорони здоров’я .

         Труднощі у проведенні реформ в галузі охорони здоров’я  головним чином обумовлені тим, що період переходу до ринкової економіки супроводжувався економічним спадом, який сприяв суттєвому скороченню фінансових ресурсів, які виділялись на галузь. З іншого боку, за думкою Салман Р. Та Фигейраса Дж. (2000), одним з основним негативних чинників, які заважають проведенню реформ в галузі охорони здоров’я в країнах Центральної та Східної Європи, СНГ, є прихід до влади урядів, заснованих на слабких багатопартійних коаліціях та/або складних взаємовідносинах між президентом, парламентом і регіональними урядами. Зміна політичних інститутів обумовила заміну державних службовців на всіх рівнях політичного процесу. В тих країнах, де державні службовці не були звільнені, значно знизилась  ефективність їх роботи, оскільки на зміну минулої жорсткої ієрархії та партійної дисципліни прийшла інша, для багатьох незрозуміла культура прийняття управлінських рішень ( Wlodarczyk C., 1993).

          Негативним чинником при реформуванні охорони здоров’я може стати сліпе використання моделей реформ країн Західної Європи або Північної Америки, тільки за політичними  або ідеологічними вподобаннями, без врахування історичного досвіду, економічних ресурсів, необхідних для впровадження таких реформ. Прикладом для обґрунтування цієї тези може стати досвід реформування галузі охорони здоров’я в Російській Федерації. Реформа галузі була розпочата без ґрунтовного вивчення конкретних місцевих умов та достатнього рівня професійних знань, що позначилось на технічних можливостях управління реформою (Семенов В.Ю., 2002, Юркин Г.,2003).

         Основним стратегічним питанням реформування галузі охорони здоров’я був вибір моделі управління. В ряді країн  Центральної Європи приймалось “соломонове”  рішення про об’єднання елементів двох моделей, державної і ринкової, з впровадженням використання ринкових стимулів паралельно з існуванням державного сектору права володіння та управління об’єктами охорони здоров’я. Такий комбінований підхід відомий під кількома назвами: внутрішнього ринку ( Enthoven A.,1985 ); державної конкуренції (Saltman R.V.,1987); ринок установ охорони здоров’я або “квазіринок” ( Le Grand J. et.al.,1993).

        Основним елементом реформування галузі охорони здоров’я в багатьох країнах Центральної та Східної Європи є її реорганізація за рахунок децентралізації системи.  Основним негативним чинником централізованої системи охорони здоров’я є чутливість до політичного маніпулювання. Звичайно, що децентралізація автоматично цієї проблеми не знімає, проте можна сподіватись на підвищення ефективності медичного обслуговування, більш оптимального розподілу ресурсів, прискорення темпів впровадження сучасних біомедичних технологій.  В різних країнах Східної та Центральної Європи запроваджувались різні типи децентралізації галузі.

        В Польщі процес децентралізації проходив за типом адміністративної децентралізації або деконцентрації, який обумовив перерозподіл адміністративних обов’язків в рамках існуючої структури центрального уряду. За цією схемою на кілька нижчих рівнів передаються адміністративні, неполітичні повноваження, тобто такий процес є найменш радикальним, тому найбільш часто використовується як форма децентралізації. В результаті проведених в Польщі реформ  в галузі охорони здоров’я, влада провінцій (воєводств) набула значних прав. На перших етапах реформи воєводствам було надано прав у прийнятті рішень щодо планування, вирішення питань стосовно структури установ охорони здоров’я, розподілу ресурсів, виділених в рамках централізовано узгоджених бюджетів. Особа, відповідальна за організацію охорони здоров’я в воєводстві, обиралась  владою цього регіону (Goliniwska S et.al., 1995).  На другому етапі реформи галузі, поступово розпочався процес зміцнення органів влади на місцевому рівні. Спочатку органам влади у 28 містах були надані повноваження щодо управління установами охорони здоров’я.

       Таким чином, одним з найважливіших питань децентралізації є взаємовідношення між центральною та місцевими владами, рівнем установлюваної підзвітності. Із збільшенням рівня децентралізації, як правило, виникають труднощі з ефективного надання медичних послуг для великих груп населення. Варіантом для вирішення цієї проблеми може бути досвід децентралізації галузі охорони здоров’я Хорватії. В країні було прийнято рішення про передачу фінансових повноважень від місцевих органів влади національному фонду медичного страхування.  Враховуючи велику частку громадян з середнім та низьким рівнем доходу, уряд Хорватії вирішив відмовитись від швидких темпів приватизації. Поетапний та повільний процес приватизації торкався головним чином лікарів загальної практики і створював умови для конкуренції між суб’єктами надання медичних послуг,  обумовлював права пацієнта на вибір лікуючого лікаря та інформовану згоду (Oreskovic S.,1995).

       Крайньою формою децентралізації є процес повної приватизації, при якій проводиться передача функцій влади недержавній установі: комерційній фірмі або некомерційній добровільній організації. Досвід країн Центральної та Східної Європи базується на двох варіантах приватизації. Перший – обумовлює повну приватизацію установи, яка надає медичні послуги. Другий варіант ґрунтується на приватизації частини лікувально-профілактичної установи, тих її функцій, які пов’язані з медичним сервісом, технічним обслуговуванням лікувального процесу, технічним утриманням приміщень та інше.   До основної переваги приватизації відносять впровадження  ринкових стимулів, які сприяють підвищенню ефективності та якості управління лікувально-профілактичною установою ( Musgrove H., 1996).

        Чеська республіка почала процес приватизації в галузі охорони здоров’я з приватизації аптек. Палата фармацевтів Чехії продавала  відповідні ліцензії, з метою покращення доступу до медикаментозних препаратів та сприяння впливу на ціни ринкових відносин, зокрема конкуренції. Для покриття збитків на придбання фармакологічних препаратів, які призначали лікарі за рецептами, було створено систему обов’язкового медичного страхування. Позитивним елементом такої політики стала повна доступність ліків для населення республіки. Негативним – тенденція до закупки високо вартісних медикаментозних препаратів. Часто спостерігались випадки, коли лікар призначав дешевий препарат, а аптеки прагнули продати його дорогий аналог. Пацієнти за такою системою повинні були сплачувати різницю у вартості препарату (за даними ВООЗ, 2000).  Слід враховувати можливість ситуації, коли приватизація приводить до вторинної централізації. Наприклад, в Угорщині спостерігається тенденція до об’єднання приватних компаній з надання медичної допомоги, з метою набуття переваг, пов’язаних з великомасштабною діяльністю.

       Таким чином, аналіз досвіду реформ галузі охорони здоров’я, дозволяє зробити висновок про спільні проблеми, які викликані загальними тенденціями в пострадянських країнах. Реформи охорони здоров’я є складова частина більш масштабних структурних зусиль по реформуванню державних програм соціального забезпечення. В кожній країні слов’янського світу на процес реформування системи охорони здоров’я впливали політичні, ідеологічні, соціальні та економічні чинники. Застосування досвіду цих країн можливо тільки за умови врахування всіх зазначених вище чинників.

       Досвід країн Центральної та Східної Європи із запровадження системи страхового фінансування галузі охорони здоров’я.     Для фінансування галузі охорони здоров’я використовують 4 основні джерела: оподатковування; внески в систему соціального страхування; внески на добровільне медичне страхування; прямі платежі населення. Таким чином, джерела фінансування можна поділити за двома групами. Перша — заснована на обов’язкових, обумовлених законодавством,  джерелах фінансування, що припускають як соціальне медичне страхування, так в оподаткування. Друга – заснована на добровільних засадах, що припускають як добровільне страхування, так і прямі платежі. В Центральній та Східній Європі визначають п’ять категорій держав за ознакою переважного виду законодавчо встановленого механізму  фінансування галузі охорони здоров’я (Салтман Р.Б., Фигейрас Дж., 2000).

  1. Системи охорони здоров’я, засновані на моделі Бісмарка, в основі яких лежить принцип медичного страхування, з сформованою системою фінансування галузі.
  2. Системи охорони здоров’я, засновані на моделі Бісмарка, які знаходяться в перехідному періоді.
  3. Системи охорони здоров’я, засновані на моделі Беверіджа, в основу фінансування якої покладено надходження коштів з державного бюджету при сформованій системі фінансування.
  4. Системи охорони здоров’я, які знаходяться в перехідному періоді, обумовленому перетворенням з страхових у бюджетні системи.
  5. Системи охорони здоров’я, історично створені на моделі Семашко, які  недавно перетворили свої системи державного фінансування в переважно страхові системи або планують перехід від централізованого контролю до страхової системи. 

          До п’ятої категорії відносять системи охорони здоров’я таких країн Центральної та Східної Європи, як Бєларусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська республіка, Польща, Російська Федерація, Словакія, Словенія та минула югославська Республіка Македонія.

          Привабливість системи страхового фінансування для  постсоціалістичних країн  обумовлена її несхожістю з бюджетним фінансуванням  та спробою повернутись до тих моделей охорони здоров’я, які існували в цих країнах в минулому.  Обрання країнами такої системи фінансування також обумовлено можливістю індивідуального вибору  медичних послуг завдяки прямим внескам на медичне обслуговування. Такий вибір системи фінансування галузі підтримувався і професійними організаціями лікарів, яким вона обумовлювала високий рівень винагород.

 Не останнє місце при виборі моделі фінансування галузі охорони здоров’я займав досвід західноєвропейських держав, які фінансують галузь через ту чи іншу форму медичного страхування. Основним чинником, який обумовив цей вибір, було сподівання на те, що внески на соціальне страхування дозволять збільшити загальний об’єм коштів, які використовуються на медичне обслуговування.

        Досвід країн Центральної та Східної Європи дає можливість визначити загальні характеристики нових систем соціального страхування. Для систем фінансування галузі охорони здоров’я всіх країн властиві кілька спільних чинників: використання всіх коштів фондів медичного страхування тільки на фінансування галузі; додаткове бюджетне фінансування. Бюджетне фінансування, як правило, покриває витрати на медичне обслуговування громадян, які мають право на безоплатну медичну допомогу, медичну освіту, медичні дослідження, на утримання національних медичних науково-дослідних інститутів.

       Організаційна структура страхових фондів, державний контроль за їх діяльністю, ступінь участі роботодавців та робітників, пакети медичних послуг, які надаються, мають свої особливості в кожній постсоціалістичній країні.

        В більшості країн адміністративні органи та органи, які відповідають за медичне страхування, незважаючи на підживлення своїх ресурсів з державного бюджету, мають різну фінансову незалежність від державного бюджету на різних етапах перехідного періоду. Наприклад, в Чеській республіці та Словакії на початку реформи галузі, фінансування чинилося за рахунок державного бюджету, далі – поступово відокремлювалось від державного бюджету і проводилось через фонди медичного страхування. Проте, ці країни відрізняються за державним контролем фондів медичного страхування. В Чеській республіці Національна компанія медичного страхування та фонди медичного страхування мають статус приватних установ з державним фінансуванням, незалежним від державного контролю (За даними ВООЗ, 2000). Міністерства охорони здоров’я та фінансів  Словакії здійснюють державний контроль за діяльністю страхових компаній ( Skackova D. et.al., 1996).

        Досвід країн Центральної та Східної Європи із запровадження страхової медицини  вказує на різні варіанти організаційної структури страхового фінансування галузі. В Чеській республіці, Словакії та Словенії   були створені центральні “національні компанії медичного страхування” з відділеннями на місцевому рівні або спеціалізованими фондами страхування на випадок хвороби. В Чехії страхова компанія національного рівня є головним страхувальником населення, яка забезпечує страхування 83% населення. У Словакії, при подібній організаційній структурі страхова компанія національного рівня охоплює навіть 85% громадян. Національна компанія повинна забезпечувати контролюючу функцію за місцевими  страховими відділеннями (Нонко В., 2002).

       При проведенні реформи системи охорони здоров’я  всі  постсоціалістичні країні були орієнтовані на право громадянина на страхове забезпечення. Російська Федерація та Словакія при наданні громадянам права на страхове забезпечення орієнтуються на громадянство або місце проживання ( Юркин Г., 2000). А Чеська республіка в основу забезпечення такого права ставить наявність страхових внесків (Massaro T.A.,1994). Досвід цієї країни показав, що при орієнтації на страхові внески  важко обійняти медичним страхуванням все населення.

       Система страхового фінансування галузі охорони здоров’я орієнтована на отримання страхових внесків, які розподілені між роботодавцями та робітниками, можуть встановлюватись за фіксованою ставкою або залежати від доходу.  У більшості країн страхові внески за безробітних та пенсіонерів сплачують фонди страхування від безробіття і пенсійні фонди відповідно. Страхові ставки та коефіцієнти участі роботодавців та робітників знаходяться у веденні уряду і країни вельми відрізняються за цими показниками. В Чеській республіці та Словакії ставка страхового внеску  становить 13.5 при коефіцієнті участі роботодавців та робітників 66:33. Найменше тягар медичного страхування відчувають громадяни Російської Федерації, де рівень ставки внеску  встановить – 3.6, при співвідношенні участі роботодавців і робітників 100:1.

       Незалежно від ставки внеску, в країнах, де було запроваджено медичне страхування, спостерігається зростання надходжень на медичне обслуговування. Підвищується частка ВПП, яка виділяється на галузь охорони здоров’я.

       Всі постсоціалістичні країни Центральної та Східної Європи,  в перехідний період запровадження системи страхового фінансування галузі охорони здоров’я зазнали ряд труднощів, які доцільно враховувати  при реформуванні  цієї галузі в Україні.

       Фінансування галузі охорони здоров’я  при соціалізмі проводилось за рахунок державного бюджету. Запроваджували цей механізм  міністерства фінансів, які проводили збір податків, їх розподіл та контроль за використанням. Теоретично система страхової медицини обумовлює фінансування галузі без участі міністерства фінансів. На практиці країни з перехідною економікою зустрілись з дефіцитом фондів медичного страхування, який утворився через брак коштів у фондах, які субсидуються з державного бюджету ( наприклад,  пенсійного фонду). Тобто, міністерства фінансів приймають участь у фінансуванні медичного обслуговування, проте без права контролю за витратами. Наприклад, в Словакії та Чеській республіці, при впровадженні страхової медицини значно зросли витрати на галузь. А сам  частка ВПП, що розподіляється на галузь охорони здоров’я, зросла до 6.25% та 7.2% відповідно. Це привело до загострення відношень між фондами соціального страхування та міністерствами фінансів цих країн ( за даними ВООЗ, 2000).

       При впровадженні страхової медицини перед Хорватією, Чеською республікою та Словакією виникла проблема структурного дефіциту. Суть проблеми полягає в тому, що за певні верстви населення сплату внесків проводить уряд із податкових надходжень. Оплата внесків за пенсіонерів та безробітних  здійснюється  пенсійними фондами або фондами страхування від безробіття. Проте, витрати на медичне обслуговування цих громадян вище за трансферти, які отримують фонди медичного страхування. Таке становище приводить до дефіциту коштів, що тільки частково покриваються внесками тієї частки населення, яка сплачує медичне страхування.

       Перехідний період до страхової медицини показав, що страхове фінансування охорони здоров’я  більш обтяжливий, ніж припускали спочатку. Tragakes E. ( 1997) вважає, що до таких причин можна також віднести відсутність належного механізму державного регулювання діяльності страхових компаній; відсутність адекватної інформаційної технології; відсутність технічних знань в галузі страхового менеджменту, недостатній розвиток організаційної інфраструктури.

       Таким чином, враховуючи досвід країн Центральної та Східної Європи із запровадження системи страхового фінансування галузі охорони здоров’я, Україні необхідно розробити програму створення страхової медичної системи з урахуванням специфіки її існуючого стану. Для подолання труднощів перехідного періоду доцільно проводити поетапне збільшення державних асигнувань на галузь охорони здоров’я; впроваджувати ефективне їх використання та підвищення якості медичних послуг; розвивати систему платних медичних послуг; сприяти розвитку конкуренції в галузі.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Салман Р.Б., Фигейрас Дж. Реформы системы здравоохранения в Европе. М.: Гэотар Медицина, 2000.- 431 с.
  2. Wlodarczyk C. Expert network on health and health care financing strategies in countries of central and eastern Europe, or on the advantages of neighborly cooperation in health care reforms // Antidotum.-1993.- Suppl.- 1.-P.8-21.
  3. Семенов В.Ю. Некоторые итоги развития системы обязательного медицинского страхования в Российской Федерации// Здравоохранение Российской Федерации.-2002.- № 3.- С. 3-8.
  4. Юркин Г. Система обязательного медицинского страхования: проблемы функционирования и модернизации// Врач.- 2003.-№ 5.- С. 61-62.
  5. Enthoven A. Reflections on the Management of the NHS// London: Nuffield Provincial Hospitals Trust.-1985.
  6. Saltman R.B., von Otter C Revitalizing public health care systems. A proposal for public competition in Sweden//Health Policy.-1987.-V.7.- P.21-40.
  7. Le Grand J., Bartlett W. Quasi-markerts and Social Policy.-London: Macmillan.-1993
  8. Golinowska S., Tymowska K.  Poland// Private Markets in Health and Welfare. Oxford: Berg.-1995.
  9. Musgrove P. Public and Private Roles in Health.-Washington: World Bank, 1996.

10. Health care systems in transition. Czech republic.-Copenhagen: Reg.Off.Eur.2000.-18 р.

11.  Oreskovic S. The miracle of centralization// Eurohealth.-1995.-V. 1.- N.1.- P.25-26.

12. Skackova D.,Marshall T.  Health Care Systems  in Transition: Slovakia.-Copenhagen: WHO Regional Office for Europe, 1996.

13. Нонко В. Іноземний досвід медичного страхування //Главный врач.-2002.- № 4. – С. 42-44.

14. Юркин Г. Правовые основы обязательного медицинского страхования в России// Врач.-2000.-№ 5.-С.43-44.

15. Massaro T.A. Health system reform in the Czech Republic// JAMA.-1994.- V. 271.-N.23.- P.1870-1874.

16. Health care systems in transition. Slovakia.-Copenhagen: Reg. Off. Eur. 2000. — 72 р.

17. Tragakes E Health care reforms in the CCEE/NIS: issues of spending, health insurance and efficiency//Opportunities for the Future. Health Challenges in Central and Eastern Europe and the Newly Independent States; European Health Policy Conference.-Copenhagen,1994.- V.5.- P.55-74.

Опубліковано: Баєва О.В. Аналіз соціально-економічного досвіду із запровадження страхової медицини// Персонал.- 2007.- №3.- С.72-76.

Рубрика: Медицинский менеджмент: книги, учебники, статьи | Добавить комментарий

БІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВЛАДИ Й ЛІДЕРСТВА. Стаття 1

О.В.БАЄВА

БІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВЛАДИ Й ЛІДЕРСТВА. Стаття 1  

 

«Людина — найнезбагненіший для себе утвір природи».

Паскаль («Думки» 1661 г.)

Як для теорії, так і для практики менеджменту необхідно чітко усвідомлювати, що в людській поведінці обумовлено генетично, і піддається тільки частковій корекції, а що привноситься соціумом (етичні норми, виховання, тощо) і  піддається регулюванню.

Вивчення біологічних засад  лідерства можливе двома шляхами. Перший, з’ясування генетичних, нейрофізіологічних механізмів, які визначають різні аспекти поведінки людини. Другий, проведення аналогій між людським та тваринним світом.

Чи коректне використання надбань етології, психогенетики та нейрофізіології тварин для біоменеджменту?  Звичайно, що еволюція видів – це інструмент Бога для управління біологічними процесами на нашій планеті. Проте,  саме еволюції ми зобов’язані єдиними витоками з тваринним світом.

Останнє десятиріччя відзначено успіхами  у розшифровці геномів людини й ряду тварин. Порівнюючи геном людини з геномом миші, учені помітили наявність великої кількості гомологічних генів. В обох видах нараховується приблизно біля 30 тисячі генів. Для 99% генів миші є відповідні гомологічні  гени в людини. Більш того, значна частка генів людини й миші займають ділянки хромосом з ідентичними послідовностями генів. Результати порівняльного генного аналізу показали, що на протязі еволюції ссавців, лінії, які дали в кінцевому результаті людину та гризунів, розійшлися порівняно недавно – приблизно 75 млн. років потому [1,11].

Крім схожості геномів, у ссавців спостерігається значна подібність у будові мозку й організації нейрональних систем, які визначають різні аспекти поведінки. Порівняльний аналіз наведено на рис. 1. Існує значна кількість наукових досліджень, що свідчать про наявність спільних  нейроанатомічних

 Спільні генні механізми
 Спільні нейроанатомічні й нейрофізіологічні механізми
Подібність нейрональних систем, що визначають різні аспекти поведінки
 Спільні мотиваційні механізми
 Спільність деяких форм навчання

 

ряда

Рис. 1 Порівняльний аналіз біологічних регулятивних механізмів людини й ссавців

і нейрофізіологічних механізмів, які покладені в основу поведінки [14,15]. Подібність поведінкових механізмів проявляється й у схожості реакцій на фармацевтичні препарати. Це стосується речовин, які мають седативну дію, або нейтралізують тривожні стани й страх (транквілізатори), психостимулятори, тощо [1].

Людина й ссавці подібні за мотиваційними процесами. Базисні мотивації людини ( голод, спрага, страх, статева поведінка, тощо) характерні також для тварин.  Спільними для нас і для ссавців є низка форм навчання: звикання, умовно-рефлекторне навчання.

Порівнюючи поведінку людини і тварин, деякі  вчені припускають, що у людини зберігся той же тип взаємодії спадковості й середовища, який властивий тваринам. Вони вважають, що різниця в генах при народженні відбивається на всіх  сторонах життя людини, в тому числі й на духовному. А поведінка людини – це щось середнє між біологічно запрограмованим й соціально придбаним. Прибічники цієї точки зору вважають, що багато в соціальній поведінці людини є біологічно фіксованим, навіть такі якості особистості як інтелект, жертовність, альтруїзм – мають свої генетичні компоненти [2, 16].

Таким чином, порівняльний аналіз біологічних регулятивних механізмів у людини й ссавців свідчить про можливість застосування наукових досліджень, отриманих на тваринах, на людину та організації, які вона створює. До речі, існує ціла наука — тектологія, основна ідея якої полягає в ототожненні природних і суспільних явищ з організаційної точки зору.

 

Чи можна ототожнювати природні та суспільні явища? Основоположником тектології вважають А.Богданова. За А.Богдановим кожний елемент природи й суспільства необхідно розглядати як систему, для якої важливі як відносини між частинами, так і відносини цілого із зовнішнім середовищем. Закони, закономірності й принципи єдині для будь-яких об’єктів, і навіть різнорідні явища поєднуються між собою загальними структурними зв’язками й на основі загальних правил. А.Богданов писав, що шляхи стихійно-організаційної творчості природи й методи свідомої організаційної роботи людини можуть і повинні підлягати науковому узагальненню.

Усі члени організації ( “активності” за А.Богдановим) з більшим успіхом протистоять опору зовнішнього середовища, ніж кожний окремо, хоча б завдяки  взаємо підтримки .

Взаємопідтримка й взаємодопомога — ці дві якості у тваринному світі зустрічаються частіше в ситуаціях екстремальних, коли виду потрібно вижити або тварини мають зазнати додаткові навантаження.

Наприклад, в Антарктиді сімдесятиградусні морози часто супроводжуються сильним вітром. Для того щоб не замерзнути пінгвіни збираються до купи. У середині гурту температура сягає позитивних значень.  Тварини, які опинились із краю, стають спиною до вітру й піднімаючи крильця  створюють щільне кільце, що захищає інших від буревію й  холоду. Захищаючи свою „команду” вони ніколи не замерзають, тому що через певний час у групі починається відповідний рух: створюються коридори, через які змерзлі пінгвіни будуть протиснуті досередини й займуть для обігріву найкомфортніші місця, а їхнє місце  ззовні займуть наступні за чергою.

 Організована поведінка у тварин реалізується, як правило, через лідерство.  Якщо стаю рибок з акваріуму поділити на дві частини і оселити в два акваріуми, то в одному акваріумі рибки залишаться в зграї, в іншому розпливаються по всьому акваріуму. Там де лідер, ватажок, там і зграя.

Прикладом групового лідерства у тваринному світі може служити гусяча зграя. Плескаючи крилами кожний гусак створює додаткову піднімальну силу для наступного за ним у зграї гусака. Тому зграя здатна пролетіти більші відстані, ніж окремий птах. Якщо узагальнити ці спостереження на людей, то можна сказати, що люди, які діють в одному напрямку, швидше й легше досягають бажаних результатів. Їм допомагає ефект групового руху. Для гусячої зграї це ефект піднімальної сили, яка створюється птахом, який летить попереду.

Гусак, що вибився зі зграї, душе швидко починає розуміти важкість одинокого польоту й повертається  на своє місце в зграї. Таке місце в групі людині знайти важче. Проте люди в команді завжди бажають бути частиною об’єднання осіб, які прагнуть до загальної мети. Не випадково для створення єдиної команди потрібна єдина ціль. Для гусячої зграї це сезонно-кліматичне обґрунтування.

Коли гусак, що летить попереду, притомляється, він пересувається до хвоста зграї. Його місце займає інший птах. Ця практика відпрацьована на рівні інстинкту.

Гусаки із хвоста зграї кричать лідеру, спонукуючи його летіти швидше. Таким чином, „опозиція”   швидко забуває, що першому летіти важче. І гомін пташиної зграї, що розчулює людину, є не що інше  як ініціатива знизу щодо активізації виробничого процесу. А ми вважали, що ініціатива знизу це надбання японської моделі менеджменту.

Якщо гусак захворів або його було поранено й він не може летіти далі, то два інші птахи зі зграї залишаються разом із ним до того часу поки він не видужає або помре. Після цього гусаки або доганяють свою стаю або пристають до іншої. Такий механізм поведінки закріплений у птахів на рівні  безумовного рефлексу (інстинкту), а отже, обумовлений відповідними генними механізмами. Звичайно, шанси в птахів, які супроводжують хворого, долетіти до місця призначення зменшуються, проте загальна пристосовність популяції збільшується.

 

Механізм влади у тваринному світі. Свою організаційну діяльність лідер реалізує через владу. Влада проявляється як здатність впливати на поведінку інших, а сила — як ступінь влади, відношення залежності [7]. Інструментом  влади виступає ієрархія.

Згідно досліджень Лоренса без ієрархії не може розвиватись спільне впорядковане життя вищих тварин. Як правило, кожна тварина, що є членом відповідної групи, знає хто сильніше за неї, а хто слабкіше. Тому кожний може без боротьби відступити перед більш сильним. І вправі чекати такої ж поведінки від того, хто слабший за нього.

Підтримка складних ієрархічних відносин у групі, зграї – важливий фактор еволюції, оскільки зоосоціальний ранг тісно пов’язаний із репродуктивними функціями. У приматів високо ранговому самцю належать першочерговий доступ до їжі й самок [21].

Зграя має багато ієрархічних  рівнів. Переважна більшість тварин прагне підвищити свій  ранг. Напруга  у відносинах, вороже ставлення один до одного тим сильніше, чим ближче тварини знаходяться один від одного в ієрархічній драбині зграї. І навпаки, чим далі знаходяться тварини один від одного по „табелю о рангах” в зграї, тим  спостерігається менш вороже ставлення. Ватажок зграї може постійно  ворогувати з молодими та сильними самцями, що в перспективі можуть претендувати на його місце в зграї. Якщо мова йде про мавп,  то втрата лідерської позиції тягне за собою не зміну території проживання, а завоювання „гарему” лідера  [13].

З еволюційної точки зору зрозуміло, чому самець, що став лідером, у першу чергу, убиває дитинчат, що народились від його попередника. Проте, збереження  організаційного порядку в групі настільки важливо, що домінуючий самець – гамадрил здатен убити й власне дитинча, якщо той відволікає увагу групи й тим самим дестабілізує її [20]. Тобто, ієрархічна підпорядкованість сильніше за батьківський інстинкт.

Перед лідером та ватажком групи завжди стоїть завдання приборкання своїх молодих, сильних підлеглих, які мають біологічні задатки лідера   й бажають їх реалізувати.  В 70% випадків домінуючі миші атакують найближчих до них агресивних субдомінантів. Така лідерська поведінка зменшує кількість внутрішньо групових конфліктів між субдомінантами й стабілізує групу [9 ].

Що ж робити тварині з генотипом лідера, якщо лідер власної групи молодий і сильний? Вона не вміє маніпулювати, у неї  немає у  своєму арсеналі прийомів конкурентної боротьби, як у людини. Тому, як тільки з’являється нагода  високо рангові субдомінанти емігрують [9] або проводять регулярні напади на лідера та інших високо рангових самців. Такий досвід перемог і поразок у бійках із домінантами здатний трансформувати агресивну поведінку самців миші в підпорядкованість,  аж до розвитку депресивно подібних станів [ 8].

Стиль керівництва в мавп диктаторський. Проте, незважаючи на явний терор із боку лідера, мавпи  підкоряються та дуже рідко залишають зграю. Причин такої поведінки дві. Перша — зоосоціальна, друга — сугубо фізіологічна.

Згідно першої причини, мавпи залишаються в зграї, тому що „вкупі легше  й батька бити”, тобто легше протистояти зовнішній загрозі. У зграї мавпи краще захищені від хижаків і від позіхань інших представників даного виду на територію.

Зграя мавп являє собою єдину згуртовану бойову одиницю. За даними Яна Дембровського, коли в умовах лабораторних досліджень карали одну з мавп, вона видавала характерні звуки. Тієї ж миті до неї на виручку прямувала решта зграї. Звичайно, що головна роль у відбитті атаки покладалася на лідера [13].

Згідно другої причини,  більшість тварин підкоряється лідеру, тому що   їхній соціальний ранг обумовлений біологічно. Такі тварини мають відповідний тип вищої нервової діяльності й інших фізіологічних реакцій: невелику реактивність, невелику стресостійкість. Вони “вважають” себе добре влаштованими і захищеними, і рішення за них приймає хтось інший, і не потрібно летіти першим і витрачати “зайву” енергію. Тобто, вони досягли гармонії між власним фізіологічним статусом і зовнішнім оточенням.

 

Біологічні механізми соціального ранжування. Лідери й тварини, які мають пасивну стратегію різні не тільки за поведінкою. Поведінка не виникає сама по собі, вона має мати відповідне біологічне підгрунття, тобто бути закріплена на генному, регуляційному рівні.

Домінуючі тварини й тварини з нижчим соціальним рангом демонструють різні стратегії пристосування до зовнішнього оточення. А саме  в них відмічають  різний спектр фізіологічної  [3, 8 ], ендокринної [ 5,18] та імунологічної [3, 19] відповіді на екзогенні подразники. Ранговий статус тварини в групі є фактором, який модулює ефект фармацевтичних препаратів. Тобто, соціальний ранг особі – це не тільки етологічна проблема.

Початок наукових досліджень щодо фізіологічних реакцій домінантних особин сягає до робіт Уолтера Кеннона [6]. Ще в 1927 році було встановлено,  що  в екстремальній ситуації в  таких тварин активізується  симпатична нервова система, збільшується синтез  і виділення в кров адреналіну. Ці фізіологічні зміни приводять до запуску адаптивних реакцій і відповідного пристосування організму.

Більш пізні дослідження показали, що у тварин із пасивним стилем поведінки спостерігаються зовсім інші фізіологічні реакції у відповідь на пред’явлення організму екстремальних навантажень. У субординантних тварин (із низьким соціальним рангом ) генетично закріплена інша відповідь на стресові навантаження.  На відміну від домінантних особин, у їхніх організмах спостерігається переважна секреція кортикостероїдів, а не адреналіну [18]. Тобто, домінантні й підпорядковані особини мають різні фізіологічні  механізми відповіді на подразники, якими нагороджує їх зовнішнє оточення.

Таким чином, підручники з основ менеджменту, які вказують студентам, що серед основних якостей лідера та менеджера має бути стресостійкість, тобто витривалість організму до дії екстремальних навантажень, мають біологічний ценз.

Що ж відбувається, коли молодий самець із генотипом лідера проводить спроби щодо захоплення влади? Особливо важливу роль у переключенні поведінки від агресії до підлеглості і навпаки відіграють відділи головного мозку: мигдалина та нюхові цибулини, серотонінергічна система гіпоталамуса та дофамінергічна система середнього мозку.  Досвід перемог (як у лідера, так і претендента) активізує дофамінергічну систему, а досвід поразок змінює активність серотонін і нораднерегічної систем  [ 8]. У нереалізованого лідера після серії поразок відбуваються зміни в активності цих двох систем, що є значним кроком у напрямку  до депресивного стану. І взагалі, невдахи нікому ще не приносили щастя: ні собі, ні сім’ї, ні групі (організації).

У людини  регулятивні фізіологічні механізми не  дуже відрізняються від тих, що ми спостерігаємо у тварин. Тому, однією з основних задач менеджменту персоналу стає планування кар’єри як для лідерів, так і для тих, для кого більш фізіологічним має бути горизонтальний тип кар’єрного зростання.

 

Лідерами народжуються чи стають? Не погано було б, якби фахівці відділів управління персоналом, що опікуються плануванням кар’єри співробітників організації, розуміли, що матеріальна основа лідерства закладається ще до народження, у момент запліднення яйцеклітини. І ніколи не залежала від освіти,  стажу й досвіду роботи.

Це особиста, а може не тільки особиста трагедія, коли зовнішнє оточення висуває до людини вимоги, що суперечать її генотипу, її фізіологічному типу особистості. Така людина може на межі своїх можливостей непогано виконувати свої функціональні обов’язки, проте ніколи не стане реалізованою, самодостатньою, щасливою…

Гуру менеджменту цей фізіологічний атрибут  засвоїли через  власний досвід. Ось кілька цитат.

Лі Якокка відчуває, що лідер чимось відрізняється від інших: „Я думаю, що це — дуже сумне явище. Багато хто із цих людей, вийшовши на пенсію, просто гинуть. Вони вже звикли до стрімкого темпу життя, повного хвилювань і розпачливого ризику, великих удач і більших провалів. Потім вони раптово й різко міняють спосіб життя, грають у гольф, а обідати ходять додому. Я знавав чимало людей, які вмерли через кілька місяців після виходу у відставку. Звичайно, робота може вбити. Але вбити може також і неробство” [17].

Або модні сьогодні К. А.Нордстрем та Й. Риддерстралле „Бізнес у стилі фанк”: „Людина — це не развесний товар. Люди бувають різних видів і типів. Будь-який індивідуум своєрідний, відмінний від інших. І ми зіштовхуємося із цим щохвилини. Але для змін потрібний час. Автомобільній промисловості знадобилося майже 100 років, щоб зрозуміти, що жінка — це не чоловік меншого розміру” [10].

Засновник і директор канадського інституту стресу Ганс Сел’є розрізняв два типи людей. Перший тип «скакові коні» прекрасно почувають себе в стресовій ситуації, вони можуть бути щасливі тільки при швидкому, динамічному типі життя.  «Черепахам» для щастя потрібні спокій, тиша, сприятлива  обстановка — усе те, що наводило б нудьгу й було б нестерпно для людей, що належать до першого типу. Сам Сел’є у свій книзі «Від мрії до відкриття» пише, що  йому важко уявити собі більше катування, ніж бути змушеним валятися на пляжі й день у день нічого не робити [12].

Для лідера це принципово. Він має розуміти, що він фізіологічно інший, ніж його послідовники, тому до підлеглих не можна ставитись з тими вимогами, які висуваєш до себе. Це генетично, фізіологічно інші люди. Вони мають працювати в іншому ритмі, у них інші потреби й інші мотивації.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Александров А.А. Психогенетика.- СПб.: Питер, 2004.-192 с.
  2. Беляев Д.К. Проблемы биологии человека: генетические реальности и задачи синтеза социального и биологического// Природа.-1976.-№ 6.-С.27-31.
  3. Вековищева О.Ю., Звартау Э.Э Реактивность лабораторних мышей в фармакологичских тестах в зависимости от зоосоциального статуса // Эксприм.. и клин. Фармакология.- 1999.- Т. 62.-№ 1.-С.6-10.
  4. Жуков Д.А. Психогенетика стресса. СПб.: СПбЦНТИИ, 1997.- 176 с..
  5. Жуков Д.А., Вековищева О.Ю., Виноградова Е.П. Крысы с пасивной стратегией приспособления обладают средним, а не низшим социальным рангом// Журнал высшей нервной деятельности.- 2002.- Т. 52.- № 2.- С. 175-182.
  6. Кеннон В. Физиология эмоций. Телесные изменения при боли, голоде, страхе и ярости. Л.: Прибой, 1927.- 173 с.
  7. Колпаков В., Анісімов О. Лідерство – фактор суспільного розвитку//Персонал.- 2005.- № 9.- С. 66-73.
  8. Кудрявцева Н.Н. Агонистическое поведение: модель, експеримент, перспективы// Рос. физиол. журн. им. И.М.Сеченова.- 1999.-Т.85.-№ 1.- С.67-83
  9. Новиков С.Н. Экспериментальный анализ этолого-физиологических механизмов формирования иерархии у лабораторных мышей// автореф. дис…канд.биол.наук.Л., 1979

10. Нордстрем А.,  Риддерстралле  Й. Бизнес в стиле фанк. Капитал пляшет под дудку таланта //www.bolero.ru/cgi.din/basket.cgi/

11. Равич-Щербо И.В., Марютина Т.М., Григоренко Е.Л. Психогенетика.-М.:Аспект-Пресс, 1999

12.  Селье Г. От мечты к открытию.-М.: Прогресс, 1987.-368 с.

13.  Семенов С. Кто смел — тот и съел // Бизнес .- 2004.- № 48.- С. 78-81.

  1. 14.   Уилсон Р. А. Психология еволюции.- М.:ООО Издательский дом «Софія», 2005.-304 з.
  2. 15.   Фогель Ф., Мотульски А. Генетика человека: В 3-х т. –М.:Мир, 1990

16.  Эфроимсон В.П. Родословная альтруизма// Новый мир.-1971.-№ 10.- С.54-59.

17.  Якокка Ли  Карьера менеджера // www.Management.com.ua

18.  Henry J.P. Biological basis of the stress response// Integr.Physiol.Behav./-1992.-V.27.- P. 66-83

19.  Kavelaars F., Heijnen C.J., Tennekes R Induvidual behavioral characteriatic of wild-type rats predict susceptibility to experimental autoimmune encephalomyelitis// Brain Behav.Immun/- 1999.-V.13.-N 4.- P.279-286.

20.  Rijksen H. Infant killing: A possible constequenct of a disputed leader role// Behavior.-1981.-Vol.78.-N.1/2.- P.238-268.

21.  Small M. Political animal// Sciences.-1990.- N.3/4.-P. 36-42

Опубліковано: Баєва О.В. Біологічні засади влади і лідерства. Початок // Персонал .- 2006.-№ 11.


О.В.БАЄВА

БІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВЛАДИ Й ЛІДЕРСТВА

Стаття 2    

Еволюційна доцільність поведінкової розмаїтості. У практичному менеджменті існує правило: по виходу організації із кризового стану перше, що потрібно зробити раді директорів або власнику: звільнити кризис — менеджера. Тобто, відправити на ринок праці лідера, дякуючи якому, організація уникла банкрутства. Кажуть, що це закон джунглів сучасного бізнесу. У тому то й справа, що закон…

А закон свідчить, що для еволюційної стабільності виду потрібно мати кілька типів лідерів. З точки зору теорії еволюції, імпульсивний лідер підвищує виживання  й власне, і групи в тих випадках, коли рішення потрібно приймати негайно, а навколишнє середовище постійно змінюється. Самоконтроль стає еволюційно вигідним для більш тривалого виживання, у відносно постійному середовищі [7]. Тобто, ситуація навколо організації диктує який тип лідера потрібен їй саме сьогодні.

Поділ особин одного виду на домінантних та підпорядкованих забезпечує виду еволюційну стабільність, підвищує загальну пристосовність популяції. В залежності від змін зовнішнього середовища виживають або тварини з активним типом поведінки, або навпаки – особини, які обириють пасивний тип пристосування. Наприклад, до неконтрольованих та невизначених ситуацій краще пристосовуються тварини з пасивною, а не з активною стратегією поведінки  [5,6]. Тобто, в такій ситуації краще затаїтися в тихому містечку і не робити зайвих рухів, можливо пронесе. І не потрібно виходити на бій з величезним котом, якщо ти маленьке сіре мишенятко.

Поведінкова різноманітність у групі або зграї не обмежується тільки  зоосоціальними рангами. Згідно концепції „еволюційно-стабільної стратегії” Дж.Мейнарда Смітта між особинами одного виду можуть складатись такі відносини, які відповідають інтересам усіх членів групи. У кожній популяції є тварини з поведінковими стратегіями типу:

  • боротися до кінця з ризиком власної загибелі;
  • втечі від небезпеки; 
  • блефу. 

Це надає виду певну еволюційну стабільність.

На поведінку тварин суттєво впливає емоційний стан будь-якої особини із групи. Факторами, які впливають на поведінку тварини, виступають сигнали емоційного стану. Такими можуть виступати вокалізація, пахучі речовини, рухливе збудження партнера, тощо [8]. Це явище тримало назву емоційного резонансу. У дослідах Дж.Гріна в клітках у щурів було дві педалі. Якщо тварини натискували на важку педаль – вони отримували їжу. Натискування на легку педаль супроводжувалось не тільки подачею їжі, але й больовим подразненням іншого щура. 20% щурів, бачачи яких страждань вони задають своїм партнерам, переставали користуватись легкою педаллю для отримання їжі. Тобто, вони були чутливими до чужого болю. А що ж інші тварини? Вони переставали користуватись важкою педаллю тільки після того, як самі відчули дію електричного струму [15]. В 24% щурів виробити умовний рефлекс на уникнення криків болю партнерів взагалі не вдається. Тобто, більше 20% тварин є не чуттєвими до болю своїх партнерів [8].

А як поводять себе лідери, чи характерний для них ефект емоційного резонансу?

Так,  75% із домінантних тварин є чутливими до чужого болю й роблять усе, що від них залежить, щоб допомогти страждаючим. Такі щури навіть виходили у відкритий простір й перетаскували у небезпечне місце маленьких щурят, хоча така поведінка зменшувала їхню власну безпеку.  У цих же дослідах 100% тварин, що займали найнижче положення в груповій ієрархії не реагували на чужий біль. До речі, у домінантів чутливість до чужого болю супроводжувалась високою стресостійкістю до емоційного стресу [14]. Тобто, альтруїзм це теж лідерська риса.

За В. Ефроімсоном людина генетично визначена бути альтруїстом:”Незліченні мислителі кілька століть приходили до висновку щодо існування в людині якось начала, що змушує її….підніматись на боротьбу із злом, навіть при незначних шансах на перемогу, й тим самим визнавали у людини уроджене існуваня доброго начала… Останні десятки тисяч років еволюції створили якийсь комплекс спадкоємних етичних реакцій, придавлюємих ( проте все ж таки існуючих) в умовах крайніх, граничних, проте реалізуємих у нормальних умовах… Плем’я, позбавлене етичних інстинктів, мало, можливо так мало шансів залишити потомство, як плем’я одноногих, одноруких або однооких… породжувати справжній вибух переважного розмноження племені „альтруїстів” й інстинкти, які пізніше будуть названі альтруїстичними…Виникнувши на біологічній спадковій основі, ця природня сутність людини проявляється в якісно новій області – соціальній. Проте, одна соціальна структура може сприяти її прояву, а інша навпаки, придушувати й псувати”[12,13].

За  Л.М.Гумільовим  альтруїстична етика спостерігається  в стадних тварин, проте тільки у людини здобуває значення єдиного видозберігаючого фактору. Цей фактор завжди межує з егоістичною етикою, за якою особисте плюс сімейне стає вище за суспільне. Оскільки уподобання особистості й колективу часто збігаються, гострі колізії виникають рідко. З точки зору збереження людського аналогу видового таксону, тобто етносу, сполучення обох етичних концепцій створює оптимальну ситуацію. Функції розподілені. Альтруїсти захищають етнос як ціле, егоїсти – відтворюють його в потомстві. [ 4].

 

Психолого-фізіологічний та генетичний компоненти лідерства.  Навколишнє середовище висуває до лідера або домінантної особі ряд вимог. У першу чергу, щодо реактивності, тобто реакції організму на зміну будь-яких чинників зовнішнього середовища. Не менш важливою якістю для лідера виступає саморегуляція або самоконтроль при зіткненні з вимогами, які висуває навколишнє середовище. Такі реакції генетично обумовлені, тобто людина вже народжується зі схильністю до емоційної,  бурхливої реакції на навколишній світ, або стриманою, самоконтрольованою. Така схильність зберігається на протязі всього життя [11].

Найкраще особистісні характеристики описують наступні чинники. По-перше, це схильність до високої активності, перевага інтенсивної стимуляції, з тенденцією до ризику.

Другий чинник визначає наявність або відсутність диспозиції до відтворення негативних реакцій. Наприклад, реакції страху або досади, спалахів злоби або фрустрації.

Третій чинник пов’язаний зі здатністю керувати увагою та поведінкою, тобто „контролем, що вимагає зусилля волі”.

Як правило, лідери полюбляють ризик, не схильні хвилюватись через дрібниці, уміють фокусувати свою увагу й управляти поведінкою. Якщо людина не полюбляє ризик, схильна хвилюватись через дрібниці, проте може фокусувати свою увагу, то їй краще обрати кар’єру вченого, а не створювати власну справу [11].

Особистість може бути описана п’ятю базовими факторами [1,11]:

  • екстраверсії (позитивної емоційності), робиться оцінка інтроверсії/екстраверсії, товариськості/ нелюдимості, упевненості / сором’язливості;
  • невротизації ( негативної емоційності), з’ясовується рівень емоційної стабільності, пристосовності/ тривожності, залежності/незалежності;
  • здатності до згоди, оцінюються поступливість/ непоступливість, дружелюбність/байдужність до інших, слухняність/ворожість;
  • сумлінність;
  • відвертість, прямота, визначають легкість пристосування/ підпорядкованість, неслухняність/покірність.

Caspi до базових факторів відносить також відкритість до  нового досвіду.

Кожний із вищенаведених  психолого-фізіологічних чинників, що обумовлюються поведінкові реакції людини, мають своє представництво  в генах людини. Найбільш високі показники наслідування отримані для екстраверсії й відвертості. Для всіх показників значення вкладу зовнішнього оточення в розвиток базових якостей темпераменту було близьким до нуля [1]. Якщо певний набір цих характеристик визначає психотип людини, що має схильність до лідерства, то чи можна вважати, що схильність до влади підлягає наслідуванню?

Обробивши велику кількість історичної, генеалогічної та медичної інформації, Ефроімсон обґрунтував висновок, що геніями народжуються. Щоправда, у його гіпотезі геніальність розглядається як генна патологія, і має зв’язок з іншими генними захворюваннями. Ефроімсоном було встановлено, що  великі люди страждають подагрою в 100 разів частіше, ніж звичайні. Наприклад,  на подагру страждали Бісмарк, Кромвель, Олександр Македонський, Цезар. При описанні особистостей великий людей, що страждали на подагру, зазначають такі риси, як енергійність, завзятість, вони не знали відпочинку та поспіху у своїх справах. Для них були характерні залізна воля, хватка, наполегливість і систематичність, велика розумова та фізична працездатність [13]. Було висловлено припущення, що при подагрі спостерігається підвищений рівень сечової кислоти, який  чинить стимулюючу дію на нервову систему. Структура сечової кислоти близька до деяких психостимуляторів ( наприклад, кофеїну) [1].

У випадку з подагрою мова йде тільки про корелятивний зв’язок. Звичайно, що велика кількість великих людей не мали цього захворювання, і навпаки, переважна кількість хворих на подагру не мають лідерських якостей.

Інші спадкові хвороби зустрічаються у великих особистостей частіше. Це синдром Марфана та синдром Морриса. Вивчивши портрети та сімейні архіви  де Голля та Авраама Лінкольна, Ефроімсон установив діагноз -синдром Марфана. Вивчення Ефроімсоном біографії Жани д’Арк привело до іншого заочного діагнозу: синдром Морриса. Жінки, із цією рідкою спадковою хворобою, мають чоловічі якості. До речі, сьогодні перевірка на синдром Морриса входить до стандарту тестування для допуску до міжнародних спортивних змагань.

Проте, звичайно, для реалізації генотипу потрібні певні умови в зовнішньому середовищі. Тобто, комусь зовнішнє середовище надає шанс стати самим собою, а хтось вимушений до нього пристосовуватись. В останньому випадку мають місце лише зовнішні прояви – плід роботи інтелекту й насильства над природою[2].

Вплив зовнішнього середовища на реалізацію генотипу лідера. На людину й на всі інші організми біосфери впливають фізичні сили. Якщо  теплові або електромагнітні флуктуації  відчувається на рівні організмів, то біохімічні чинники піддаються опису тільки на популяційному рівні, за Л.М.Гумільовим – на рівні етносу. Ефект, що визивається варіаціями цієї енергії називається пасіонарністю.· Імпульс пасіонарності буває настільки сильним, що його носії – пасіонарії, не можуть заставити себе розрахувати наслідки своїх вчинків. Це дуже важлива обставина, вона вказує на те, що пасіонарність – це атрибут не свідомості, а підсвідомості, важлива ознака, що відбивається в специфіці конституції нервової діяльності [3]. До осіб, в яких пасіонарна напруга вище за інстинкт самозбереження відносять конкистадорів й землепроходців, поетів й єресіархів, ініцативних фігур як Цезар й Наполеон.

Звичайно не всі пасіонарії є лідерами. Л.М.Гумільов наводить як приклад Н’ютона. Він згаяв своє життя на вирішення двох кардинальних наукових проблем – створення механіки й тлумачення Апокаліпсису, тільки це його цікавило. Жінки в нього не було, багатства не скопив, нічим не цікавився, крім своїх ідей, жив дома з економкою й  працював. Коли король Англії КарлII зробив його пером, він, як сумлінна людина, ходив в парламент й був присутнім на всіх засіданнях. Проте, вимовив в парламенті тільки два слова:”Закройте шибку”. Тобто, це приклад пасіонарія, який не прагнув до лідерства, проте вів полеміку, дискутував, доказував свою правоту [4].

Пошуки фактів, що дають свідчення про вплив зовнішнього середовища на лідерські якості дали відносно мало свідчень. Доречно думати, що явище імпринтингу· все ж таки впливає на реалізацію генетично закладених особливостей характеру. Контур біовиживання запрограмований на рівні ДНК і орієнтує дитинча на пошук зони комфорту й безпеки навколо материнського організму. Якщо мати відсутня, замість неї буде імпринтований її близький замінник із навколишнього світу.

Класичний приклад із гусенятами, які не могли знайти матір-гуску після того, як  вилупилися з яйця. Дослідники замість гуски  показали гусенятам круглий м’яч і він  був імпринтований у мозку пташенят як мати. Гусенята вишукувались й крокували слідом за м’ячем.

         Тверде завдання цього контуру на рівні ДНК з’явилося біля 3-4 мільйонів років потому. У сучасної людини ця структура перебуває в стовбурі головного мозку й пов’язана з ендокринною й іншими життєво важливими системами організму [9].

Безумовно, імпринтинг закріплюється випадково — обставинами в момент імпринтнованої уразливості. У деяких тварин імпринтируется хоробрість, допитливість і прагнення до досліджень; в інших — боязкість, інфофобия ( страх непередбаченого) і замкнутість.

         На твердий імпринтований контур біовиживання накладається «більше м’яке» кондиціювання. Це дозволяє розширити периметр впливу чинників зовнішнього середовища від материнського тіла до границь зграї або племені.

         Кожна суспільна тварина має, на додаток до дарвінівського «інстинкту» (генетичної програми) самозбереження, інстинкт захисту генофонду. Це основа нашого людського альтруїзму, а суспільні тварини без цього інстинкту просто не можуть вижити. Дикі собаки (і вовки) гавкають, щоб попередити іншу зграю про наближення стороннього [9].

         Явище імпринтингу вказує на  існування потужних механізмів пластичності нервової системи, які здатні компенсувати навіть значні  генетичні дефекти.

         Наведемо приклад. Трайоном  було отримано дві лінії щурів:  bright – які швидко навчаються харчодобувній поведінці та dull – у яких ці показники значно гірші. Тварин тестували на  пошук їжі в лабіринті: перша лінія щурів дуже швидко запам’ятовувала повороти лабіринту й те в якому з них знаходиться смачний шматочок. Друга лінія – навіть при значних повторах, усе одно робила велику кількість помилок, тобто повертала на той шлях у лабіринті, де не було їжі. У цих лініях тварин була відмічена різниця  в характеристиках пам’яті: у щурів лінії bright швидше відбувається консолідація – зміцнення слідів пам’яті та переведення їх у стійку форму.

         Ф.Фогель та А.Мотульски був описаний  наступний експеримент із щурами ліній bright й dull. Щурів поділили на три групи, до кожної групи входили тварини ліній bright й dull. Усі групи тварин вирощували в різних умовах. Для однієї групи, створювалось  „збагачене” зовнішнє середовище – їх тримали в клітках великих за розмірами, з розмальованими стінами й великою кількістю іграшок: м’ячі, трапи, сходинки, тунелі, дзеркальця, тощо.  Другу групу вирощували в умовах звичайного віварію. Третю групу тримали в „збідненому” зовнішньому середовищі:клітки були малими за розмірами, з обмеженим  притоком зовнішніх подразників та з обмеженими можливостями для пошукової та дослідницької діяльності [10].

У дорослому віці тварини показували наступні показники пошукової діяльності. У контрольній, другій  групі, щури — лінії bright швидко знаходили їжу в лабіринті,на відміну від лінії dull. 

Цікаві результати в двох інших групах. У першій групі, зі збагаченим зовнішнім середовищем, усі тварини й  bright й dull показували однаково добрі результати, що значно перевищували показники контрольної групи. А всі тварини й bright й dull, що вирощувались в збідненому зовнішньому середовищі показували результати значно гірші, за контрольну, другу групу [10 ]. Тобто, генотипом обумовлені не тільки різні можливості організму, але й потужні механізми пластичності нервової системи.

Зміни в поведінкових можливостях щурів закріплювались на рівні клітин головного мозку. При вирощуванні тварин у збагаченому зовнішньому середовищі, уже через 25-30 днів виникають суттєві відмінності на рівні кори великих півкуль головного мозку: спостерігається більш товста кора великих півкуль, значно більші розміри нейронів, збільшується  кількість дендритів на самих нейронах. Збільшення кількості дендритів приводить до збільшення числа синапсів, що значно підвищує можливості нервової системи. Особливо важливий той факт, що потенціал пластичності нервової системи зберігається практично все життя. Досліди на дорослих тваринах дають подібні результати [1,10].

         Другим контуром, через який зовнішнє середовище впливає на поведінку є емоційно-територіальна система мозку. Вона  присутня у всіх хребетних і має  еволюційний вік від 500 мільйонів до мільярда років. У сучасної людини  ці функції координуються  таламусом — заднім або «старим мозком» і пов’язані з м’язами. Цей контур з’являється в кожного немовляти, коли матриця ДНК відправляє посланців-РНК для запуску процесу навчання прямостоянню й ходьбі. Навчання ходьбі, оволодіння гравітацією, подолання фізичних перешкод і освоєння політичного маніпулювання іншими людьми — усе це точки уразливості, у яких виникає імпринтування або важке кондиціювання. М’язи швидко програмуються на виконання силових функцій, знаходячи стійкі, довічні безумовні рефлекси [9].

         Залежно від подій навколишнього світу, сила та напрямок процесів, які відбуваються в місцях нейрологічної уразливості, можуть бути різними. Тому в ранній період життя саме імпрінтинг здатний відіграти суттєву роль у реалізації генотипу: цей контур визначить або сильну, домінуючу роль, або слабку, підлеглу роль у зграї. Статус у зграї або племені визначається на основі пре вербальної сигнальної системи, у якій ці м’язові рефлекси відіграють головну роль.

Щоб у цьому переконатися, зовсім не обов’язково відправлятися в джунглі з етологами: процес імпринтингу можна спостерігати в будь-якому пометі цуценят. У них дуже швидко визначається, хто буде домінувати, а хто — підкорятися.  Ніколи в одному пометі немає стовідсоткового лідерства або підпорядкування. Навіть, якщо в одній сім’ї є двоє дітей, дуже рідко обидва мають лідерські якості. Природа (Бог)  любить гармонію. Це в нашому менеджменті може існувати робоча група, яка складається з 5 осіб, четверо з яких мають лідерські  якості. При  такому розкладі керівнику завжди буде робота: і управління конфліктами, і неформальне лідерство. При цьому всі вони ще будуть вимагати від менеджера  демократичного стилю управління.

         Імпринтинг і кондиціювання, що відбуваються безпосередньо після народження, реалізують наступні наші риси: домінування й підпорядкування; упевненість  або сумнів у собі; сильне  або слабке его; високий або низький статус у зграї; віддача наказів або підпорядкування ним; «мораль панів» або «мораль рабів». У нас послідовно кондиціонується вміння перемикатися між цими рефлексами залежно від того, чи є статус людини, з яким ми спілкуємося, вище або нижче нашого [9].

          Таким чином, лідерство має біологічне підгрунття. Для його реалізації потрібні щонайменше дві умови: генотип і можливості для реалізації цього генотипу, які надає організму зовнішнє середовище в ранній період життя. Навчання й власний досвід, при відповідному біологічному  статусі, здатні створити  видатну особистість.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Александров А.А. Психогенетика.- СПб.: Питер, 2004.-192 с.
  2. Гольдман М. Генетика бизнеса. Генетические опыты на бизнес-объектах// Управление компанией.-2004.- № 1.- С.14-17.
  3. Гумилев Л.Н. Конец и вновь начало. М.: «Институт ДИ-ДИК», 1997.- 544 с.
  4. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. М.: «Институт ДИ-ДИК», 1997.- 640 с.
  5. Жуков Д.А. Психогенетика стресса. СПб.: СПбЦНТИИ, 1997.- 176 с..
  6. Жуков Д.А., Вековищева О.Ю., Виноградова Е.П. Крысы с пасивной стратегией приспособления обладают средним, а не низшим социальным рангом// Журнал высшей нервной деятельности.- 2002.- Т. 52.- № 2.- С. 175-182.
  7. Мержанова Г.Х., Берг А.И. Выбор качества подкрепления, зависящего от времени задержки инструментальной реакции у кошек// Журнал высшей нервной деятельности.-1991.- Т. 41.- № 5.- С.948-954.
  8. Симонов П.В. Созидающий  мозг. М.:Наука, 1993.-109с.
  9. Уилсон Р. А. Психология еволюции.-М.:ООО Издательский дом «Софія», 2005.-304 з.
  10. Фогель Ф., Мотульски А. Генетика человека: В 3-х т. –М.:Мир, 1990
  11. Фрэнкин Р. Мотивация поведения: биологические, когнитивные и социальные аспекты.- СПб.: Питер, 2003.-651 с.
  12. Эфроимсон В.П. Родословная альтруизма// Новый мир.-1971.-№ 10.- С.54-59.
  13. Эфроимсон В.П. Генетика этики и эстетики.-СПб., 1995
  14. Юматов Е.А., Мещерякова О.А. Прогнозирование устойчивости к эмоцинальному стрессу на основе индивидуального тестирования поведения// Журнал высшей нервной деятельности.-1990.- Т.40.-№3.-С. 575-580.
  15. Greene C. Altruistic behavior in the albino rats//Psychon.Sci.-1996.-Vol 14.-N1-P. 47-48.

 


  • · Пасіонарність – характерологічна домінанта, незворотній внутрішній порив ( осознаний, а частіше неосознаний) до діяльності, спрямованої на досягнення якої-небудь мети. Ця мета представляється пасіонарній особі іноді цініше за власне життя, а тим більше за життя та щастя сучасників й одноплемінників [ Гумільов]
  • · Імпринтинг – запуск поведінкової реакції у відповідь на стимул або комплекс факторів, що зустрічаються особині в критичні періоди життя.
  • Опубліковано: 
  1.  Баєва О.В. Біологічні засади влади і лідерства. Початок // Персонал .- 2006.-№ 11.
Рубрика: Биоменеджмент: статьи | Добавить комментарий

ФІЗІОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНТЕРАКТИВНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ МЕНЕДЖМЕНТУ

ФІЗІОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІНТЕРАКТИВНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ  МЕНЕДЖМЕНТУ

Олена Баєва, доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри менеджменту МАУП

 

У книзі А.П.Панфілової «Игротехнический менеджмент» наводиться інформація про те, що при лекційній подачі матеріалу засвоюється не більш 20% інформації, у той час як у дискусійному навчанні – 75%, а в діловій грі – близько 90%. Упровадження і широке використання ділових ігор у ВНЗ дозволяє зменшити час, що відводиться на вивчення деяких дисциплін на 30-50% при більшій ефективності засвоєння навчального матеріалу. Процес навчання стає більш творчим, захоплюючим, тому що  інтерактивна  взаємодія змушує учасників ігрового процесу бути активними.

 На чому базується дана теза : на педагогічному досвіді? Або він є черговим новомодним винаходом? Або в його основі лежать інтегративні функції нервової системи людини?

         При виборі методу навчання викладач керується  як правило двома задачами: перша – матеріал має бути зрозумілий для студента; друга —  велика частина теоретичного матеріалу і практичних навичок повинні запам’ятатися й витягатися  з пам’яті через великий проміжок часу. В ідеалі  головний мозок студента має забезпечити доступ до отриманої інформації не тільки на іспиті або перевірці залишкових знань, але й в професійній діяльності, наприклад,  при ухваленні управлінського рішення. Насправді це не так просто.  Нагромадження, збереження й обробка інформації є найважливішою властивістю  центральної нервової системи людини.

 Фізіологічні основи пам’яті. У людській пам’яті відкладається лише незначна частина сприйманих явищ, ці явища у свою чергу являють собою невелику частину від інформації, що надходить через  сенсорні органи. Будь яка людина, і недбайливий студент і викладач, забуває велику частину з накопиченої інформації. Це цілком нормальне явище: загальна інформаційна ємність людського мозку складає приблизно 3 х 10  біт. При тривалості активного дня 16 годин за 70 років життя  людини загальне надходження інформації складає приблизно 3 Х 10  біт. Таким чином загальної інформаційної ємності головного мозку вистачає  для того, щоб зберігати 1% від загального потоку інформації, що протікає через свідомість людини [12]. Без добору інформації й  стирання  її з пам’яті людина була б буквально затоплена безперервним потоком даних. Результати цього були б такими ж катастрофічними, як і відсутність здатності до навчання й пам’яті [7].

         Сам процес нагромадження інформації і витяг її з пам’яті в людини відрізняється від пам’яті тварин або  від збереження інформації ЕОМ. Особливості пам’яті людини полягають у двох основних принципах.

Принцип перший. Короткий список не зв’язаних один з одним слів запам’ятати значно легше, ніж довгий. Тому, для того щоб запам’ятати номер мобільного телефону ми поділяємо інформацію про номер на менші складові. Тобто, збір інформації у головному мозку людини відрізняється від збереження інформації ЕОМ, при якому нагромадження даних продовжується доти, поки не вичерпається інформаційна ємність або комп’ютер зупинить свою роботу під впливом зовнішніх сил.

Принцип другий.  Головний мозок людини запам’ятовує не стільки подробиці, скільки загальні положення. Тобто, після прочитання даної статті ви запам’ятаєте  зміст, а  словесні формулювання  забудуться. При вийманні  інформації з пам’яті відбувається зворотний процес: спочатку пригадуються загальні положення, а потім із центрів мови  витягаються необхідні для їхнього вираження слова. [19].

Нагромадження слідів пам’яті відбувається  протягом двох стадій, що підрозділяють на коротко часову й довгострокову пам’ять. Якщо інформація, що зберігається в коротко часовій пам’яті (наприклад, почуте на лекції формулювання якого-небудь поняття) не передається в довгострокову пам’ять, то вона швидко стирається. Тільки в довгостроковій пам’яті інформація може довгостроково зберігатися в доступному для витягу вигляді. Відповідні сліди пам’яті, або енгограма, закріплюється щоразу, коли людина до неї повертається. Фіксація енгограми, у результаті якої імовірність забування тієї або іншої інформації стає усе меншою, називається консолідацією слідів пам’яті [7].

В даний час прийнято розрізняти сенсорну, первинну, вторинну й третинну пам’ять.

Сенсорна пам’ять. Кожному викладачеві, який має навіть незначний  лекційний досвід, відомо, що з метою підвищення запам’ятовування матеріалу потрібно не тільки словесно описати явище, але і записати цю інформацію на дошці. Протягом нетривалого часу  чуттєві сигнали (у нашому прикладі — зорова інформація) автоматично затримуються в сенсорній пам’яті, де відбувається їхній аналіз та оцінка. І надалі відбувається або забування інформації , або направлення її на подальшу обробку.  Перехід інформації з нестійкої сенсорної пам’яті в більш тривалу відбувається шляхом словесного кодування [10]. При записуванні інформації на дошці, демонстрації слайдів або малюнків на графопроекторі ми задіємо не тільки первинну, але і сенсорну пам’ять студента.

Первинна пам’ять відповідає за тимчасове збереження інформації, закодованої словесно. Ємність первинної пам’яті значно менше, ніж ємність сенсорної пам’яті. Інформація в первинній пам’яті зберігається в порядку її надходження. Забування в первинній пам’яті відбувається в результаті «витиснення» старої інформації новою. Оскільки обробка інформації в головному мозку відбувається безупинно, то тривалість збереження інформації у первинній пам’яті складає кілька секунд. Інформація не закодована у вигляді слів, не затримується в первинній пам’яті. Первинна пам’ять відповідає короткотерміновій пам’яті. Тобто, однократно почутий лекційний матеріал має великий шанс бути забутим уже через кілька секунд.

Перехід інформації з первинної пам’яті в більш тривалу вторинну пам’ять полегшується цілеспрямованим повторенням інформації, при якому вона циркулює по блоках первинної пам’яті. Імовірність переходу інформації у вторинну пам’ять залежить від тривалості й частоти повторень [7].

Вторинна пам’ять характеризується ємністю й тривалістю. Інформація, що перейшла у вторинну пам’ять може бути витягнута через великий проміжок часу [10].

У вторинній пам’яті інформація накопичується відповідно до її значимості. Саме тому одним з основних педагогічний прийомів при читанні лекцій є звертання уваги студентів на ключові слова. Великий акцент також робиться на повторення ключових моментів теми при закінченні лекції.

З погляду фізіології нервової системи зовсім не однаково  яким шляхом ішов студент до блискучої відповіді на іспиті.  Такій відповіді могло передувати два варіанти.  У першому варіанті це  регулярне відвідування лекцій,  систематична підготовка до семінарських і практичних занять, участь у цих заняттях, підготовка до іспиту. Тобто в даному випадку присутнє багаторазове повторення матеріалу. У другому випадку  — студент може за два дні вищербити матеріал і блискуче відповісти на іспиті. У цьому випадку реалізується теза : «Вивчив. Здав. Забув.». При необхідності, наприклад, при практичній діяльності, легше буде відбуватись витяг інформації з вторинної пам’яті в першому варіанті.

  І інший аспект. Фізіологи давно звернули увагу на те, що сприйняття інформації має активний характер. При багаторазових повтореннях, що не вносять нічого нового, спостерігається зниження уваги [3]. З особливою увагою людина сприймає те, що її близько торкається й хвилює. Відзначено різні електричні показники реакцій мозку  на індиферентні й емоціогенні слова [1].  Тому навчання й запам’ятовування відбуваються краще, якщо зв’язані з емоційною активністю [13,16,17]. Емоційний центр мозку (лімбічна система) здатний утягувати у функцію поруч розташований відділ головного мозку, відповідальний  за збереження інформації. Тому ми легше запам’ятаємо те, що зв’язано із сильними емоціями, будь те захват, цікавість, гнів або страх.

         Людина, що відчуває позитивні емоції легше створює «карти сприйняття», і вони виявляються більш якісними. Це значить, що ми легше і точніше згадуємо й осмислюємо досвід і ідеї [15]. Тобто, якщо студент буде активним учасником процесу навчання, він краще запам’ятає інформацію. На цьому принципі побудовані інтерактивні методи навчання.

Ці дослідження не «роблять підкоп» під традиційні лекції і семінарські заняття, але змушують нас використовувати в навчальному процесі різні прийоми й методи, що активізують увагу студента. Можна, звичайно, додержуватися рекомендацій доктора психології Гарвардського університету Вірджинії Н.Квинн, що радить  студентам для зосередження уваги вести конспект і свідомо докладати зусиль до того, щоб слухати уважно. Викладачам – читаючи лекцію енергійно жестикулювати й ходити по аудиторії, а не стояти нерухомо за кафедрою, використовувати такі методи залучення уваги як контраст, повтор і новизна [2].

Можна піти по шляху активного введення в навчальний процес інтерактивного навчання, що на відміну від традиційних лекцій і семінарських занять має ряд методологічних переваг. До методів, активізуючих навчальний процес, відносяться : метод ситуаційного аналізу; метод рольових ігор; метод розбору ділової кореспонденції; різні види тренінгів і ігрове проектування. [ 4 ]. Навіть використання кейс-технологій, заснованих на аналізі конкретних управлінських ситуацій, дає можливість викладачеві не тільки активізувати увагу студента, але і  формувати і/або розвивати  навички вироблення управлінських рішень;  сприяє освоєнню сучасних управлінських технологій; розширює комунікативну компетентність студента; підвищує мотивації до навчання теорії менеджменту; сприяє демократизації навчання. Тому, у ведучих ВНЗ усе частіше традиційні лекції і семінарські заняття замінюються заняттями «змішаного типу». У таких заняттях домінуючими є наступні методи активного навчання: міні-лекції; кейси; рольові ігри; відкриті дискусії, дебати й інші методи [6].

Позитиви інтерактивних методів навчання з погляду фізіології центральної нервової системи людини можна звести до декількох тез.

Теза перша – інтерактивне навчання активує наші емоції, свідомість, що сприяє більш активному запам’ятовуванню. Навчанню і запам’ятовуванню може сприяти  і те, як інформація подається в новому, незвичайному вигляді, що не збігається з уже встановленими в нашому мозку закономірностями й шаблонами.

         Якщо інформація не вкладається у вже існуючі і пізнавані схеми, кора головного мозку негайно інтерпретує її як нову і  ні на що не схожу, рівень природної напруги підвищується й включаються всі існуючі сигнали тривоги [14].

         Якщо мозок сприймає цю інформацію як негативну або загрозливу, в організмі може підвищитися рівень кортизолу; якщо вона визнається позитивною, зростає рівень адреналіну. Експерименти McGaugh із співробітниками показали, що і кортизол і адреналін насправді діють на пам’ять як “фіксаж”, і якщо при сприйнятті інформації рівень цих хімічних речовин в організмі високий, людина  пам’ятають її значно довше.

Активізація запам’ятовування за рахунок емоцій може мати  й інший фізіологічний механізм. Неспецифічні подразники викликають виділення клітками головного мозку  проопіомеланокортину, що активізує процеси пам’яті. Цей медіатор розщеплюється на ряд речовин, однією з яких є АКТГ, що у свою чергу є гормоном, який регулює синтез кортизолу.

         Активізацію запам’ятовування за рахунок емоцій можна використовувати на практичних заняттях: робота в малих групах над аналізом конкретних ситуацій, захист позиції своєї групи перед іншими однокурсниками, участь в імітаційних  і ділових іграх. Евристичні технології генерування ідей модно використовувати не тільки на практичних заняттях, але й протягом лекцій. При навчанні менеджменту доцільне застосування методу мозкового штурму, методу синектики (прийомів, заснованих на аналогії), методу асоціацій ( використання метафор), що чинять могутній вплив.

Прийоми, засновані на аналогії, використовуються як засоби для переводу процесу дослідження структури проблеми з рівня усвідомленого мислення на рівень спонтанної активності головного мозку. Застосування аналогій є проміжною ланкою між інтуїтивним і логічним мисленням [4].

Використання метафор в інтерактивному навчанні необхідно для створення нових асоціацій, що створюють у сприйнятті інформації  студентом дисонанс, тобто напруга, яка потребує вирішення. Метафора може бути одним лише словом або короткою фразою, або цілою історією. Метафора – це порівняння двох іноді  не зв’язаних один з одним речей або явищ.  Подібно метафоричній фразі Ричарда ван Оуха (1998) про метафору , вона “дає нам дзвінкий ляпас”. Метафора може «порушити закономірність»: почувши її, ми відчуваємо емоції, подібні до питання «Що?». Вона вибиває студента зі звичних, логічних схем мислення. Крім того, вона допомагає обійти природний опір до змін [5].

         У студента стаціонару, зважаючи його вік, часто спостерігається юнацький нігілізм, він вважає, що на нього давлять занадто наполегливо або занадто наполегливо радять. Завжди є небезпека, що він  створить захисні бар’єри і почне пручатись. Студенти заочної форми навчання і ті які отримують другу вищу освіту, тобто працюючі студенти, можуть вважати, що те, що говорить викладач є теорія, а «спробував би він на практиці….». Такої ситуації ми уникаємо при використанні інтерактивних методів навчання. Застосовуючи ці методи ми пропонуємо теоретичний матеріал через аналіз конкретної ситуації, аналогії або метафори. Студент скоріше прислухається до неї, тому що частину ланцюжка від ситуації до теорії менеджменту він додумує самотужки.

         Теза друга — інтерактивне навчання  розвиває емоційний інтелект. В останнє десятиліття була висунута концепція про існування емоційного інтелекту. Він доповнює той тип інтелекту, що зазвичай виміряється за допомогою тестів для визначення коефіцієнта розумового розвитку (IQ –тест). Salovey P. і Mayer J., які запропонували цю концепцію, визначили емоційний інтелект як здатність сприймати, розуміти, виражати й контролювати свої емоції. Люди, які мають  розвинутий емоційний інтелект, можуть використовувати свої емоції для управління власною свідомістю й поведінкою і здатні відчувати почуття інших. Подальший розвиток ця концепція одержала у працях  Goleman D. (1999), у яких  була висловлена точка зору, що для успіху в сучасному бізнесі й у сучасних організаціях, технічних навичок, інтелекту, у звичайному розумінні цього слова, недостатньо. Необхідно виявляти і розвивати такі особистісні якості як ініціатива, здатність до співчуття, самооцінка й мотивація. Розвивати ці якості у студента без інтерактивних методів навчання дуже важко [4].

Теза  третя – інтерактивне навчання формує комунікативні навички. Кожен учасник в ігор має можливість відчути власне механізм колективної діяльності. В іграх і тренінгах більш чуйно розпізнаються сигнали зворотного зв’язку ( оцінки й реакції інших), актуалізується компетентність у сфері невербальних засобів комунікації. Отже, інтерактивні технології провокують потребу удосконалення комунікативної й психологічної компетентності, а часом і особисту культуру, пов’язану з етикою ділових відносин.

Теза четверта – у розслабленому стані засвоюється великий обсяг інформації.

         Людина швидше і якісніше засвоює інформацію, коли її мозок функціонує на альфа-рівні або в стані розслаблення на тлі пильнування. Історії, що розповідає викладач, використовуючи прийоми, засновані на аналогії або принципи технології вільних асоціацій – приємний і ефективний спосіб досягти такого стану. Поки свідомість студента поглинена сюжетом, несвідомому надана повна воля в способі сприйняття моралі або послання історії. Коли людина поглинена історією може виникнути ефект який психологи називають “потоком” [8].

Теза п’ята - в інтерактивному навчанні задіяні обидві півкулі головного мозку.

Ліва півкуля головного мозку відповідає за мову, логічне мислення і сприйняття послідовності й закономірностей. Права – за сприйняття музики,

зорових образів і уяву. Звичайно, у реальності все набагато складніше, і між

півкулями не можна провести чітку демаркаційну лінію [5].

Сучасними дослідженнями встановлено, що хоча ліва півкуля й обробляє інформацію швидше, ніж права, насправді в будь-яких наших діях беруть участь обоє півкулі. Deilkman A. вважає, що при інтерактивному навчанні зміст ситуації або історії має бути  спрямований і до лівої, і до правої півкулі мозку. При цьому ліва півкуля сприймає послідовність слів і аналізує її, а права — створює зорові образи і розпізнає закономірності. Це означає, що ліва півкуля перестає, зазвичай, домінувати, і студент стає більш вільним і відкритим для творчості. 

Таким чином, використання інтерактивних методів навчання активізує увагу, сприяє більш активному переходові отриманої інформації у вторинну пам’ять і підвищує рівень синхронізації потенціалів різних структур головного мозку.

Литература:

  1. Иваницкий А.М  Мозговые механизмы оценки сигналов.- М.-Медицина, 1976.
  2. Квинн В. Прикладная психология.-СПб: Из-во «Питер», 2000.-560 с.
  3. Коган А.Б. Основы физиологии высшей нервной деятельности: М.: Высшая школа, 1988.- 368 с.
  4. Панфилова А.П. Игротехнический менеджмент. Интерактивные технологии для обучения и организационного развития персонала.-СПб: ИВЭСЭП, «Знание», 2003.- 536 с.
  5. Паркин М. Сказки для коучинга: Как использовать сказки, истории и метафоры в работе с отдельными людьми и с малыми группами .-М.:ООО “Издательство “Добрая книга”, 2005.-304 с.
  6. Томин М. Стратегії віртуальної реальності // Синергія. Аналітичний журнал з менеджменту.-2003.-№3 (7).- С. 55-61.
  7. Шмидт Р. Интегративные функции нервной системы.- В кн.: Физиология человека.-М.: Мир, Т.1.-1985.-272 с.
  8. Csikszentmihalyi M. Flow: The psychology of optimal experience.- New York:Harper& Row.-1990
  9. Deilkman A. The Observing Self.-Boston: Beacon Press.-1982

10.  Ervin F.R., Anders T.R. Normal and pathological memory: data and a conceptual scheme .-In: Neurosciences.II Study Program.- New York: Rockefeller University Press, 1970.- P.163.

11.  Goleman D.  Working with Emotional Intelligence.- London:Bloomsbury.-1999.

12.  Kornhuber H.H. Neural control of input into long term memory: limbic system and amnestic syndrome in man. In.: Memory and Transfer of Information.- New York – London: Plenum Press, 1973.

13.  Lokoff G., Johnson M. Metaphors We Live By.-Chicago: University of Chicago Press.-1980.

14.  McGaugh J.L. et.al. Involvement of the Amygdaloid complex in neuromodulatory influences on memory strage// Neuroscience and Biobehavioral Reviews.-1990.-N.14(4).-P. 425-431.

15.  O’Keefe J.,Nadel L. The Hippocampus as a Cognitive Map.-London: Harper Collins.-1990.

16. Ornstein R. The Psychology of Consciousness.- New York: Penguin, 1977.

17.  Sperry R. Hemishere disconnection and unity in conscious awareness// American Psychologist.-1968.-N.23.-P.723-733.

18.  Von Oech R.A. Whach on the Side of the Head .-New York: Warner Books, 1998.

19.  Zippel K.H., Memore and Transfer of Information.- New York – London: Plenum Press, 1973

Опубликовано : Баєва О.В. Фізіологічні засади інтерактивних методів навчання менеджменту//Персонал.-2006.- № 7.-С.72-75.

Рубрика: Биоменеджмент: статьи | Добавить комментарий